"Я – найгірший глядач". Як американець творить театр у Львові

У 1920-му році дідусь Сеза Баумріна, будучи ще малою дитиною емігрував зі Стрия до Америки. Саме в Нью-Йорку він, вже дорослим, зустріне свою майбутню дружину родом з Дрогобича.

Життя складеться так, що рішення покинути Україну виявиться найкращим у їхньому житті, адже під час Другої світової війни усіх євреїв з їхньої родини винищать. А згодом, майже через століття після еміграції дідуся, Сез Баумрін (Seth Baumrin) прибуде в Україну, щоб подивитися на рідне місто Стрий, а у Львові відкрити новий експериментальний театр.

"Я не впевнений, що був би живим, якби мої батьки залишились в Україні"

Театр "Гершом" / Фото: Вадим Рибін

Сезе, рокажіть, будь ласка, як це бути першою людиною в своїй родині, яка повернулася в Україну? Якими були ваші відчуття, коли прибули до Стрия?

Я приїжджав до Стрия два рази. Також відвідував село Розгірче (карпатське село Стрийського району, Львівської області. Розташоване в долині річки Стрий. Населення якого складає 500 осіб, – ред.), і я мав багато емоцій, які не могли поєднатися одна з одною. Під час першого візиту я був надзвичайно розчулений старим єврейським світом. Це було захопливо, страшно і водночас магічно – ходити вулицями, якими колись крокували мої предки.

Відвідати місто, де колись жили твої батьки – завжди зворушливо. Я маю багату уяву, тому в мене перед очима одразу постала картина, як цими вуличками малими бігають мої дідусі та бабусі.

Другого разу я прибув сюди по запрошенню свого студента. Ми пішли шукати старі єврейські кладовища й зрозуміли, що їх більше немає. Натомість, на місці цвинтаря тепер пролягали дороги. Ось це мене дійсно турбувало. Мій тато надзвичайно чутливий до цього. Знаєте, він ж так ніколи й не повернувся до України. Мій прадід також – це була еміграція на все життя. Вони мали багато спогадів про єврейське життя в Стрию, я ж прибувши сюди, зрозумів – його більше немає.

І я намагався пояснити, казав: "зрозумійте, це вже не та Україна в якій ви народилися. Ви були малими. Все змінилося". Але це прекрасно. Життя тече й це потрібно усвідомлювати.

Чи ви задумувалися, яким було б ваше життя, якби батьки залишилися в Україні?

Ну, не думаю, що я б існував (сміється). Вони вбили усіх, жоден член моєї родини не вижив. Я не впевнений, що був би живим, якби мої батьки залишились в Україні. Я не уявляю себе у такому світі. Але я легко можу уявити себе живим у світі своїх дідусів. Знаєш, це надзвичайно цікаво дізнатися, якою була ця Земля до фашизму.

"Щось прекрасне й велике відбувається у вашому театрі. Ваші актори безстрашні"

Театр "Гершом" / facebook.com/gershomlviv

В який момент ви вирішили займатись розвитком театру в Україні?

10 років тому я прибув сюди, тому що мені було цікаво, як звичайний режисер може вижити й творити в поліцейській державі. Я робив дослідження про польського режисера Єжи Ґротовського. Тоді я прибув до Польщі. Там мені хтось розповів про життя Леся Курбаса й запросив відвідати його театр у Львові.

Велика частина мого дослідження присвячена спробам зрозуміти, що змушує великого артиста творити. І я знайшов відповідь на це питання тут, у Львові. Великого артиста змушує творити велика й тяжка боротьба.

У Львові я познайомився з акторами і з режисерами з театру Леся Курбаса. І я не маю сумніву, що це найкращі артисти, яких я коли-небудь бачив. Я зустрів найкращих акторів саме тут й побачив, що вони працюють в надзвичайно тяжких умовах й при цьому роблять хорошу роботу. Ці люди змушують повертатись мене до Львова знову й знову. Я повертався сюди у 2008 році, а також у 2009-му. По три чи навіть чотири рази. Я не повернувся знову аж до 2014 року, тому що мав важливу місію в Нью-Йорку – намагався бути хорошим професором.

Випадково, мене знову запросили до Львова, щоб показувати вистави та працювати з молодими людьми. Результатом була презентація алегорії про глобальну міграцію "Гершом: чужинець на чужині" (в рамках проекту "Subpoetics International"), де студенти-актори показали публіці досить незвичну постановку. Зрештою, я зараз у Львові працюю з акторами й готуюся до відкриття нового театру.

Якщо порівнювати театральне мистецтво в США і в Україні, то в чому полягає найбільша різниця?

Це важке питання. Я не бачив усіх вистав, тому буде важко відповісти.

Багато театральних речей, які відбуваються в Нью-Йорку нецікаві для мене. Але те ж саме стосується й України. Зокрема, я не люблю мелодрами, вони занадто передбачувані. З першого слова актора, я знаю, чим закінчиться вистава.

У Нью-Йорку ми маємо безліч комерційних театрів з мільйонами вкладених у них грошей, але навіть там ти точно знаєш, що відбудеться через 10 хвилин. Актори завжди хороші, але матеріал, з яким вони працюють, повинен бути кращим. Водночас є декілька театрів, які показують чесні історії, здатні змінити тебе. У них також надзвичайно талановиті актори. Тож в чому полягає надзвичайна різниця? Адже в Нью-Йорку ми маємо таке ж саме.

Тут варто усвідомлювати, що історія Америки коротка, ваша історія охоплює тисячі років, тому ви маєте й багатші традиції. Відповідно, складність того, що відбувається на українській сцені, значно цікавіша, вона стимулює уяву.

Американці не мають відповіді на багато запитань. Ми дивимося на світ не так, як українці, не з таким розумом, попросту через відсутність власного досвіду.

Ще одна проблема полягає у тому, що американська молодь не ходить в театр. Вони мають надто великий вибір, а театр – недешеве задоволення. Я не можу собі дозволити квиток. Тому, якщо мене не запрошують – я не йду на виставу. Найдешевша вартість входу становить 25 доларів. Я думаю, це надто дорого. Насправді, я надзвичайно стурбований театрами в США, тому я не можу виконувати режисерську роботу в Америці.

Глядачі хочуть все розуміти, їм потрібно все пояснювати. Найчастіше мене запитують: "Про що це?". Я завжди відповідаю: "не маю найменшого поняття".

В підтексті твого питання є: чому я обрав Україну. І я не розумію що, але щось прекрасне й велике відбувається у вашому театрі, чого немає в Америці, Росії, Німеччині… по всьому світу.

Театр "Гершом" / facebook.com/gershomlviv

Є контраст в ідеях. Є щось духовне в тому, щоб бути театральним актором. Є щось жорстоке й зле в цьому. І якщо ми з’єднаємо жорсткість, злість й духовність – то отримаємо комбінацію, яка була в роботах Курбаса. Вона і досі є в цьому театрі. Ваші актори безстрашні. Тому це прекрасне місце для роботи.

Яка найбільш сильна емоція в театрі: любов, злість, страх, чи щось інше?

Я не впевнений, що емоція – це правильне слово. Правильніше буде – утіха, задоволення. Утіха, яка триває доволі довго. Це стосується й артистів й глядачів. Ви зустрічаєтеся один з одним під час перфомансу, відбувається певний зв’язок.

Враження, ніби ти перебуваєш на сцені, хоча насправді сидиш на стільці, – є однією з частин цього зв’язку.

Іншою частиною є укладена своєрідна угода між глядачем й актором. Ми називаємо її енергією. Тому ми повинні бути на одній енергетичній хвилі. Найкращий приклад, який я можу надати для пояснення такого виду втіхи – це взаємодія із конем. Якщо ти їдеш верхи на коні, то їдеш не тільки ти, а ви обоє. Не так вже й чітко зрозуміло, хто насправді керує ситуацією: ти чи кінь. І через певний час це вже навіть не має значення. Кінь отримує задоволення, ти також. І при цьому ви йдете швидко.

Тому всі учасники їдуть одним конем, вони мають одну утіху на всіх. І це найважливіша емоція у виставі.

Причина, чому 90% вистав мені не подобається, полягає у тому, що в мене немає відчуття ніби я на сцені разом із актором. Я більш зацікавлений у людині, яка мовчить, ніж у тій яка говорить. Я найгірший глядач, який може трапитися. Все повинно бути єдиним. І це нелегко й не часто відбувається.

У кожному класичному українському театрі є вистави на історичну тематику. Це здебільшого драми про історичне минуле нашого народу. Як важжаєте, можливо, пора відійти від цієї теми й рухатися далі?

Від японців я чув аналогічне запитання. Вони мають тисячолітню історію, оповиту міфами і вони хочуть, щоб тематика їхніх театральних вистав змінилася. Але той факт, що я не зацікавлений такими виставами – неправда. Взяти традицію і викинути її у вікно, це зовсім інше, ніж взяти традицію і перетворити її ключові елементи в щось вартісне.

Якщо ми подивимося на театр у різні літературні часи, то зрозуміємо, що бунтуємо проти традиції, яка, часом, значно сильніша нас. Для прикладу традиції грецької філософії, поетів, мистецтва, цивілізації. Це настільки глобально, що впродовж трьох тисяч років ми боролися проти цього і ця боротьба стала причиною появи прекрасного мистецтва.

Люди в Україні, які хочуть змін й відійти від речей, які їх не цікавлять, повинні добре в них розумітися, щоб вони знали, що перетворюють, які страждання, яка боротьба за цим прихована. Дуже важливо знати скільки існує речей, які світ подає як польські, російські, американські, хоча насправді вони запозичені з України.

Ми повинні бути злі на традицію, якщо вона нас не розвиває, але якщо ми повністю її відкидаємо, то ми не на правильному шляху. Тому це подвійне питання.

"Цей театр буде дійсно крутим"

Театр "Гершом" / Фото: Вадим Рибін

Наступного тижня ви відкриватимете у Львові театр на Підзамче. Розкажіть, яким він буде?

Дійсно крутим. Він буде з людьми, які пробують нові речі, які створюють експерименти в межах театру, експерименти, які вони роблять зі своїм тілом, голосом, чого вони не пробували раніше. Причина, чому я знаю, що цей театр буде хорошим, полягає в тому, що я усвідомлю різницю між органічними речима та, вибачте за мою лексику, тим що можна назвати bulls*it.

Я бачу надзвичайно органічну роботу між акторами. Я потребую людей, які борються, які володіють своєю роботою. І їх я зустрів у Львові.

Мій головний меседж полягає в тому, що молоді люди замінять старших. Це очевидно.

Новий театр – це можливість для молодшого покоління творити. Важливо жити життям поки ти молодий і бути креативним в цьому віці. Я вважаю, що цим акторам такі зміни під силу.

Яка ваша історія, яку ви хочете розповісти цьому світу?

Вже зараз, коли я дивлюсь на Україну, усвідомлюю, що насправді я живу в дуже мирній її частині. Але я постійно задаю собі запитання: чи маю я достатньо сміливості поїхати туди, де справи кепські й працювати там з молодими людьми?

Якщо запропонувати молодій особі, якій менше 19-ти років вибір: пістолет або можливість створити театр, то багато хто обере зброю.

Це буде зумовлено особливостями умов їхнього життя. Наприклад, в Алжирі, в частині арабського світу, південній Америці, в певних штатах Америки молодь могла б зробити такий вибір.

Я маю друзів, які працюють в Афганістані. Вони працюють з людьми, які є ортодоксальними у своїй релігії. Чоловіки відокремлені від жінок. Вони мають релігійні закони. Але єдине, чого вони прагнуть, – це мир. Вони не хочуть, щоб терористи керували їхньою країною, містами й селами. Вони хочуть жити простим життям. І мої друзі створюють з ними театр.

До прикладу, мій друг Джоан працює в тюрмі для жінок в Афганістані. Там жінка потрапляє до в’язниці тільки через те, що не має чоловіка. Якщо чоловік помер, ти потрапляєш під кримінальні закони. Тому жінка в такій країні не має великого вибору. Будучи неодруженою, вона не може працювати. А отже, тебе сприймають як проститутку. Багато жінок можуть потрапити до в’язниці з власними дітьми. І щоб зробити їхнє життя хоч трішки кращим, створили такий театр. І, знаєш, в цьому є велика мужність.

Я питав себе, що б хотів залишити після себе. Я прибув до цієї країни і я не намагаюся її змінити, але я можу змінити театр. Молоде покоління тут дуже голодне і має багато відваги. І я поважаю це. І щасливий за це. Тому я тут.

Театр "Гершом" / Фото: Вадим Рибін

Сез Баумрін – професор театрального мистецтва університету криміналістики Нью-Йорка, режисер групи Subpoetics International. Поставив більше 60 вистав у різних країнах, зараз має театральні проекти у Парижі, Любляні, Відні і Львові. Сім’я Баумріна походить з Галичини.

Відкриття нового театру Сеза Баумріна "Гершом" відбудеться у Львові 26 і 27 січня о 20:30 за адресою: вул. Заводська 31, 5-тий поверх. Вхід вільний. Зарезервувати місце можна тут: gershom.theatre@gmail.com або за контактами: 0682217683, 0935075299.

Автор: Мар'яна Федина

• Теги:
• Культура
• Мистецтво
• Україна
• США
• Лайфстайл