Вітаємо на сайті Радіо Максимум!

На вказану електронну адресу було надіслано повідомлення для підтвердження реєстрації

Форма для відновлення паролю
Вітаємо, Ваші дані успішно оновлено!

"Щоб вижити, продали машину": історія Анни, яка була 3 тижні в черзі на виїзд з Херсону

  • 293
Історія Анни, яка провела 3 тижні у черзі, щоб виїхати з окупованого Херсона - фото 1
Історія Анни, яка провела 3 тижні у черзі, щоб виїхати з окупованого Херсона / Колаж 24 каналу

Анна та її сім'я не хотіли евакуйовуватися з окупованого Херсону, проте "референдум" змусив їх покинути домівку. Жінка розповіла про те, перед якими труднощами постали, коли виїжджала з рідного міста.

Анна та її сім'я очікувала на ЗСУ, проте так званий "референдум", який здійснили росіяни, змусив родину покинути домівку. Своєю історією вона поділилась в рамках проєкту СВОЇ на 24 каналі.

Повне інтерв'ю з Анною про окупацію, шлях на вільну територію України та виїзд в Одесу читайте тут

Про повномасштабну війну Анна дізналася від чоловікового брата. Саме він розповів родичам страшну новину, після якої життя мільйонів українців змінилося назавжди.

Ми спочатку нічого не зрозуміли. Слова брата про обстріли привели нас у ступор. Тоді я почала заходити в різні чати в соцмережах і відкривати новини. Найперше, що ми зробили, це поїхали у банкомат знімати гроші й на АЗС по бензин. Ось такий був ранок. Як тільки приїхали додому, був другий приліт по Чорнобаївці. Це було дуже страшно".

Евакуюватися Анна не хотіла через величезні черги на дорогах – люди з Херсона до Миколаєва їхали добу, а не 30 хвилин, як зазвичай. Згодом дорогу на Миколаїв перекрили.

Потім ми пішли на ринок, щоб закупитися продуктами. Ринок був наполовину пустий. Багато людей не прийшли на роботу. Було страшно, ніхто не розумів, що відбувається. Але загалом перші 2 дні можна було нормально скупитися, на ринку ще все було. Тільки в чергах доводилося стояти по 3-4 години. Хліба спершу не було. Їхати по нього кудись далі було страшно, адже поруч йшли бої. За 3 дні у магазинах розібрали геть усе. Хліб почали возити машини. Одного дня його безкоштовно роздавали, а потім – продавали по буханці на одні руки. Коли казав, що в тебе вдома велика сім'я, то було байдуже. Казали: "Беріть всіх і тоді приходьте по хліб".

Жінка розповідає, що в принципі гривня в Херсоні ходила. Були магазини, які взагалі не брали рублі, а були й ті, які не брали гривні. У серпні тих, що не брали рублі, почали закривати. Їм не давали працювати. Тим, хто приводив дітей в окупаційну школу, росіяни зразу на руки видавали по 10 тисяч рублів.

Пенсіонерам почали приносити пенсії додому, при тому, що вони навіть не ходили заявки подавати. Окупанти просто викрали списки з Укрпошти й ходили по пенсіонерах. Знаю, що в мене на вулиці деякі люди взяли цю пенсію, а деякі – відмовилися".

Черга на виїзд з окупованих територій / Скриншот з відео - фото 515642
Черга на виїзд з окупованих територій / Скриншот з відео

Після 24 лютого Анна з чоловіком залишилися без роботи. Для того, щоб вижити, їм довелося продати машину, бо чоловік займався вантажними перевезеннями. За ці гроші сім'я жила всі 8 місяців та виїжджала з Херсона. Навіть зараз родина виживає завдяки проданій тоді машині.

Коли зайшли окупанти 1 березня, тоді всі мешканці сиділи з закритими вікнами й виключеним світлом: тільки заглядали з-під жалюзів і дивилися на зелених чоловічків. Ми живемо в приватному будинку й по нашій вулиці їздили БТРи. Я з росіянами за всі ці місяці жодного разу не спілкувалася. Не знаєш, що може статися наступної хвилини – чи зайдуть до тебе додому, що будуть робити. Ми всією родиною зібралися в одному будинку. Ми з малою донькою та інші жінки з дітьми багато часу проводили у підвалі. Ще сусіди до нас приходили, бо свого в них не було.

Періодично українцям доводилося й ночувати у підвалі, а іноді вони проводили в холодному й сирому приміщені цілі дні. Росіяни з часом почали себе дуже впевнено і спокійно почувати у Херсоні. Ходили по ринку у шортах, капцях і з автоматом. Скуплялися. У центр міста сім'я практично не їздила, адже росіяни поставили величезну кількість блокпостів. Вперше чоловік Анни поїхав у місто через кілька місяців після окупації.

У нас процвітав підвал. Людей тримали по 2-3 тижні. Перший тиждень їх катували. Далі тримали тільки для того, що зійшли синяки. Щоб по людині не було видно, що вона була у підвалі. При цьому годували тільки один раз в день. Я на ринок з телефоном взагалі не виходила. Тебе могли зупинити й перевірити його. Якщо там бачили щось пов'язане з Україною, то відправляли у підвал.

Зранку Анна з сім'єю стали в чергу на евакуацію, а після обіду цю територію оголосили росією.

Ми виїжджали 3 тижні. 28 вересня прокинулися о 6 годині ранку й поїхали на переправу біля Антонівського моста. Там була вже дуже велика черга. Ми простояти весь день, але так і не потрапили на переправу.

Сім'я вернулася на ніч додому. На щастя, люди в черзі виявилися чуйними й погодилися потримати їхнє місце. Вони пожаліли малу доньку Анни, адже будинок сім'ї був розташований зовсім поруч.

Так, наступного дня ми потрапили тільки на останній пором. О 17 годині потрапили у Каховку. Там нас прийняли люди на ніч. Зранку ми поїхали у Василівку – останню точку окупації. Приїхали десь о 9 годині ранку й встали у чергу. Ми були у черзі десь 450-ті, за нами – ще десь 100 автомобілів. Це було 30 вересня. Після обіду цю територію оголосили Росією.

Херсонці виходили на акції проти окупації / Фото з соцмереж - фото 515643
Херсонці виходили на акції проти окупації / Фото з соцмереж

Росіяни казали, що потрібен якийсь незрозумілий пропуск для того, щоб виїхати на підконтрольну територію України. Ніхто не міг сказати, де його брати. У чатах з'явилася інформація з російськими номерами телефону, куди можна дзвонити й подавати заявку. Це можна було зробити через телеграм-бот.

Щоб ви розуміли, ці заявки досі в боті висять не прочитані. При тому, що я вже на підконтрольній території України. Щоб подати заявку потрібен був інтернет, якого там не було.

Анна розповіла, що коли зловила зв'язок, то стояла непорушно й писала рідним. Заявки на виїзд з окупації для родини подали усі їхні родичі в Україні, а відповіді ніхто так і не отримав.

У колоні нам сказали стояти у живій черзі. Мовляв, будете заїжджати на територію Василівки, де були 2 блокпости. Потім окупанти привезли якусь дівчину, яка на блокпосту приймала ці заявки. Багато людей подали ці заявки 1-2 жовтня. Тоді пропадало світло й списки всі втратили. То ж зрештою вони теж стояли тижнями в очікуванні. Після 4 днів реєстрації росіяни вийшли й сказали, що та дівчина захворіла, тому реєстрації не буде. Наступного дня сказали, що її забрали на інший блокпост. Так вони морочили голову. Ми стояли у тій колоні, як на роботі – від 08:00 до 17:00.

Ночувати в колоні не можна було. Танки проїжджали й могли роздавити машину. Їм було все одно, тому люди шукали нічліг у сусідніх селах. Деякі господарі пускали до себе за гроші, хтось – просто так, а дехто взагалі заробляв на цьому дуже багато. Хтось говорив: "Плати за ніч, а вдень тебе тут не має бути. Якщо хочеш бути вдень – доплачуй ще".

Нашій сім'ї попався дуже хороший чоловік. Я готова йому кланятися в ноги. Навіть зараз, коли він ловить український зв'язок, ми спілкуємося. Я знаю, що колись поїду до нього в гості, щоб просто сказати: "Дякую". Він з нас буквально 3 дні брав гроші, а потім сказав: "Не давай. Побачу ще раз гроші, то вижену і підеш шукати іншу хату".

При цьому господар дозволив сім'ї брати овочі й фрукти з городу, продукти й м'ясо з морозилки. Анна розповіла, що вони завжди були ситі, а в хаті було тепло. Оскільки в подружжя була дитина, чоловік обігрівав будинок, щоб всім було комфортно. Анна зізналася, якби не цей чоловік, вона б не витримала 3 тижні.

Кожного дня ми розчаровані приїжджали в теплий будинок і могли заспокоїтися. Це давало сили пробувати далі, адже вертатися назад ми не хотіли. Згодом у Василівці взагалі перестали видавати ці пропуски й випускати людей. Треба було їхати в Енергодар, Мелітополь або Токмак. Тільки там можна було подати заяву. Далі не ясно скільки часу треба було чекати, щоб її погодили. Але ми дізналися, що у Василівці таки проводять реєстрацію. Чоловік, у якого ми жили, провів нас шляхами, де не було блокпостів, і ми все-таки зареєструвалися. Ось так ми й виїхали.

До теми: "Було страшно… До нас заїжджали російські танки": Надія про евакуацію з Чернігівщини



пропозиції партнерів
Новини