Вітаємо на сайті Радіо Максимум!

На вказану електронну адресу було надіслано повідомлення для підтвердження реєстрації

Форма для відновлення паролю
Вітаємо, Ваші дані успішно оновлено!

"Було страшно… До нас заїжджали російські танки": Надія про евакуацію з Чернігівщини

  • 172

Надія Майстренко, власниця nail-салону, евакуювалася з Чернігівщини до Львова. Жінка розповіла про те, як рятувалася від бомб та почала власну справу в незнайомому для себе місті під час війни.

Надія Майстренко до повномасштабного нападу жила з чоловіком і двома дітьми у місті Мена, що в центральній частині Чернігівської області. До кордону з Росією – трішки більше 200 кілометрів. Надія згадує події 24 лютого, наче в тумані – клієнти скасовували записи і тоді почали заїжджати російські танки. Своєю історією вона поділилась в рамках проєкту СВОЇ на 24 каналі.

Повне інтерв'ю з Надією про війну, бомби у Чернігові та евакуацію у Львів читайте тут

Російські танки покружляли, побули в місті і взяли курс на ближні села, щоб перейти через Десну:

Було дуже страшно. Чоловік ввечері сказав, що нам краще їхати до його мами. Наша квартира розташована на останньому поверсі 5-поверхівки, це було небезпечно. Тому треба було втікати. Так ми і оселились у приватному секторі Мени. У мами чоловіка і погріб є, і будинок нижчий, тож там було безпечніше. Ми і цуцика з собою забрали. Тільки тривога, я кричу: "Всі ховаємось!" Собаку схопили, а воно таке бідне сиділо, перелякане, не розуміючи, чого це його притягнули в той погріб. Вночі теж прокидались, бігали в укриття"

Собака Надії в укритті під час повітряних тривог / Фото надане жінкою - фото 515525
Собака Надії в укритті під час повітряних тривог / Фото надане жінкою

Чернігівщина – одна з перших областей, на яку росіяни пішли наступом та окупували. Ворожі танки проїжджали через місто.

Чесно кажучи, я рідко виходила в той час із дому, ми намагались не висовуватись. Тож я й не бачила їх, але мій чоловік бачив. Він навіть зняв їх на камеру. Я бачила танки росії на відео, але не наживо. Зараз, коли я приїжджала додому, бачила сліди від техніки на асфальті. Було моторошно. Я знаю, що росіян ніхто не чіпав у місті, до них не говорили. Вони якось покружляли в нас і все".

У Чернігові не блокували зв'язок, українські новини були доступні. Проте мости перебили і певний час не можна було завезти продукти у місто – люди опинились в окупації, в кільці. Згодом прилавки магазинів стали порожніми, але зв'язок не зникав.

Ніхто не покидав місто, принаймні я не бачила таких. У нас є фермери, які почали розвозити безплатно молоко та хліб. Вони просто роздавали людям продукти. Та й місто маленьке, у кожного була їжа. Просто в магазини довго нічого не завозили. А потім підприємці знайшли якийсь вихід і почали доставляти продукти.

Місцеві жінки волонтерили – робили тушонки. У Березному є м’ясокомбінат, з якого почали віддавати продукцію. Так у школах почали готували ці тушонки, а далі їх відправляли на добру справу. В один час люди навіть одяг зносили.

Найстрашніше, коли вони почали на Чернігів бомби скидати. Над нашим містом літали воєнні літаки. І ти лежиш, не знаєш, куди та бомба впаде: чи на нас, чи десь далі, в Чернігові. Було страшно. Нашому місту пощастило, туди снаряди не скидали. Цей гул літака вже, мабуть, ні з чим не переплутаєш… Так. Ще й цей дим і хмари, нічого не видно, навіть не знаєш, де той бомбардувальник. І ми не знали, чи це наші літаки, чи ворожі. Якщо він летів і обертався в сторону обласного центра, то було зрозуміло, що це російські. У той день у Чернігові були вибухи.

Стадіон в Чернігові після атаки росіян / Фото з фейсбуку Вадима Гутцайта - фото 515526
Стадіон в Чернігові після атаки росіян / Фото з фейсбуку Вадима Гутцайта

Коли почалась повномасштабна війна, у Надії старша донька вже навчалась у Львові й готувалася до вступу у ВНЗ. Жінка не могла залишити дитину саму, тому вирішила їхати до неї, щоб вона мала змогу вступити в університет.

Забирати її додому не було виходом: невідомо як їхати, а потім назад везти дитину – цього не хотілось. Тут, у Львові, у неї вже життя, треба було підтримати її. Я чоловіку сказала, що буду їхати. Ми все обговорили і він підтримав мене. Так я й приїхала у березні до Львова. І на другий день після приїзду, коли я добиралась на роботу, був перший приліт ракети у місто. Так, тут я почула, як летить ця ракета. Звук страшний, цей свист... Я довго не могла оговтатись. Наша помилка у тому, що ми бігаємо, а треба ховатись в укриття, бо ж може і друга ракета летіти. І невідомо, де вона приземлиться. А ми біжимо і дивимось, де ж та ракета летить (сміється). А коли ти це вже переосмислюєш, то з'являється тривога всередині, ти падаєш на коліна і молишся, щоб нічого не прилетіло тобі у двір. Вдома я цього не бачила і не чула: у нас не стріляли так, в нашому місті було тихо, тільки Чернігів обстрілювали дуже.

Надія вирішила евакуйовуватися менше ніж через місяць після початку повномасштабного вторгнення. Тоді через Чернігів не можна було їхати, треба було велике коло в об’їзд робити. Зазвичай до Чернігова жінка добиралася до 3 годин машиною, а тоді це зайняло мінімум 5 годин.

Чесно кажучи, було дуже лячно. Особливо, коли я побачила ті пошкоджені будинки. Ми їхали через Короп, там йшли бої в деяких районах, то розбита техніка росіян стояла. Приємного мало. Ми дізнавались, які є маршрути. Знайшли, що автобус з Коропа мав їхати. Так і наважилась. Але тоді я побоялась їхати з молодшим сином Юрою, не знала, якою буде дорога. Я просто не могла ризикувати його життям, і 3 місяці жила без нього, це було дуже складно.

Жінка знайшла роботу у Львові ще перед виїздом – домовилась з однією дівчиною з салону. Згодом знайшла ще одну роботу. І в цьому салоні краси по можливості знаходили їй клієнтів, бо знали, що потрібні кошти.

А ще мені дуже легко тут, бо я чую українську, свою мову. Мені, наприклад, рідною мовою говорити легше. Так, у нас був суржик, але мені подобається, що тут говорять чисто українською. Я вже звикла до міста. Мені тут комфортно, дуже подобається. Це наша рідна мова. Зараз такий час, який дає можливість показати людям, що українська – не якесь "село", а рівня.

Зараз вже у Надії є власна справа – затишний nail-салон у ближньому центрі Львова. Вона відкрила маленьку nail-студію і зазначає, що це тільки початок.

Я спершу працювала у двох салонах майстринею манікюру та педикюру, згодом намагалась орендувати собі робоче місце, але коли ти маєш вдома все обладнання, дуже важко так працювати. Це більше для дівчаток, які тільки починають і ще не придбали всього необхідного для роботи. А я вже вдома працювала багато років сама на себе, тому було складно, що наді мною ще є людина, яка, як-не-як, але керує. А потім я вирішила шукати своє приміщення і так потрохи відмовлялась від змін, але ще бігала до двох салонів на роботу. Я просто знайшла дівчинку, яка мені створила інстаграм-сторінку. І це був правильний старт. Потім профінансувала рекламу. Згодом чоловік мені передав все обладнання і я почала працювати.

Читайте також: Лікар з Сєвєродонецька описав різницю менталітетів пацієнтів зі Сходу і Заходу



пропозиції партнерів
Новини