Максимум уваги: 5 українських книг, які отримали престижні нагороди

Ці книги стали володарями престижних премій, які, звісно, важлива і корисна річ для їх авторів, але важливіше при цьому інше. Будь-яка відзнака – це ще більше читачів, а отже, зацікавлення літературою та її продуктом, який, як бачимо, може бути популярним.

"За спиною", Гаська Шиян

(Х.: Фабула, 2019)

Цей роман отримав премію Євросоюзу. Його героїня, – 27-річна Марта з маленького містечка – так само може все – жити на Балі, заощадивши гроші на себе і свого бойфренда Макса, не ходити кілька років на роботу, оскільки заробітки в ІТ-галузі, як відомо, це дозволяють. Дорікати долі за комфорт і добробут не варто, адже мати кинула її заради роботи в Італії, тож нинішнє життя героїні – це така собі успішна компенсація. Утім, не все так просто в стосунках, адже Макс іде служити до війська, і все летить шкереберть.

Це цікаво: 5 книг, які змусять замислитися

З одного боку, нехай іде. "Та й, зрештою, тут у мене не все так погано, можу розкинутися на все ліжко і нормально висипатися, – міркує ображена героїня. – Не ділити ковдру. Раз ти обрав собі панцирну койку в учебці, чи, ще гірше, нари в бліндажі. Раз тобі це важливіше. Я сама не помічаю, як простягаюся на ліжку зірочкою, і розумію, що зараз зовсім не хочу тут нічиєї присутності".

З іншого боку, внутрішній конфлікт, образа, сексуальна фрустрація. Адже їм обом так було добре, а довідка, щоб відмазати від армії, коштує лише півмісячної зарплати, як теревенять хлопці в барі. Як подолати депресію? Яке прийняти рішення? І головне, як не потрапити при цьому в халепу, тікаючи від самої себе?

"Клавка", Марина Гримич

(К.: Нора-друк, 2019)

Цей роман, який цього року став переможцем на конкурсі "Краща книжка" Форуму Видавців у Львові, присвячений одному із знакових періодів вітчизняної літератури. На тлі якого розгортається особиста драма головної героїні, дочки ворога народу, непомітної секретарки Спілки письменників і приватної друкарки в легендарному київському РОЛІТі.

"У будинку, де все було не так, як у світі назовні – суворому й невблаганному. Це, по суті, був навіть не будинок, а "письменницьке село", де жили милі, начитані, інтелігентні люди, не те що в неї вдома у "підземеллі" – в напівпідвальному поверсі будинку по вулиці Чкалова, 45-в", – розповідає героїня про письменницький вулик, який пережив і репресії, і німецьку владу, але в романі немов би знову повернувся в минуле з його "квартирним" питанням.

Річ у тому, що мова у цій історії про 1947 рік з його сумнозвісним Пленумом СПУ, на якому в черговий раз громили українську радянську літературу. Точніше, тих небагатьох, які досі "відповідали" в ній за "українське", як, наприклад, неокласик Максим Рильський. Тож комунальна кухня радянського письменства в будинку РОЛІТ і Спілці письменників – ось основне поле роману, в якому яскраво показана атмосфера розправи над тими, кого не знищили у 1930-х. Саме на його тлі й будується любовний трикутник героїні – між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.

"Скрипка", Євгеній Павлов

(К.: Родовід, 2019)

Цей альбом, який так само був відзначений на цьогорічному Форумі видавців у Львові, – ознака часу, коли в СРСР ще не було "сексу", але вже були зарубіжні фотожурнали, звідки він потроху "з'являвся". Тобто 1970-ті, коли зйомка оголеного – навіть не жіночого, а чоловічого тіла – це була чиста фронда і ризикована гра з владою. Крім того, за часу, коли не так давно Хрущов на виставці кричав "Педерасти прокляті", а в Карному кодексі фігурувала стаття за "мужолозтво" (в Україні скасували у 1991 році, в РФ – у 1993-му) усе це було ще й небезпечно через загрозу позбавлення волі.

Що ж до, власне, мистецтва фотографії, то домінування культу оголеного тіла зокрема у роботах харківської групи "Время", до якої входив автор цього альбому, було однією з фундаментальних позицій "теорії удару". Її маніфестацією й стала знята у 1972 році серія Євгена Павлова "Скрипка", що органічно втілила ідеї нонконформізму тих років. Вона сприймається також в контексті руху радянських хіпі та тріумфу музичної культури "Бітлз" на межі 1960-70-х.

"Район "Д", Артем Чех

(Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019)

Ще на початку 90-х автор сих рядків, чий роман сьогодні увійшов до списку претендентів на премію "Книга року ВВС", писав про децентралізацію і "клаптиковий" характер "незалежної" культури, тож саме так і сталося. Років за двадцять це зрозумілі навіть найрозумніші з наших авторів, які починали писати вглиб, про себе, а завершили вшир, про час і місце.

Хтось одразу відреагував, як Жадан чи Вольвач, розповівши, як воно було в 90-х, хтось зробив з того цукерку, як Андрухович та Ірванець у своїх фантасмагоріях. Тепер ось навіть Чех, який писав про "пластмасові" міста, потім присвятив себе сільському життю, а нині згадав рідні "натуральні" Черкаси.

Саме міфологічному простору одного з районів цього міста присвячений цей роман. А хіба не міфологія? Адже історії про місцевих богів і героїв, що формують дітей району, не гірше за епос про античних героїв. Локальна історія про звички і ритуали місцевих субкультур, яку має кожен з представників "незалежних" регіонів, наразі розквітає своїм чорнушним, молодим і через це привабливим цвітом.

"Вічний календар", Василь Махно

(Л.: Видавництво Старого Лева, 2019)

Переїхавши свого часу з Тернополя до Нью-Йорка, автор цієї книжки, яка там само увійшла до списку претендентів на премію "Книга року ВВС-2019", крім віршів, став писати есеї, оповідання і навіть п'єси. "Вічний календар" – це його новий роман, в якому, як це зазвичай буває в довгій еміграції, розповідається історія роду. Тобто збирання далекої Вітчизни за спогадами і згадками.

Тож сама книжка – по суті, черговий український літопис, масштабна родинна сага, в якій поєднуються, переплітаються, співіснують і антагонізують історії кількох українських сімей від ХVII століття до наших днів. Тло — всесвітня історія, в якій ніколи не бракувало ні воєн, ні зрад, ні одвічної жаги до життя. Герої роману Василя Махна несуть у собі риси різних поколінь, національних характерів і ментальностей, протистоять часу й обставинам, витворюють і продовжують себе, повсякчасно утверджуючи одвічний постулат: історія насправді не вчить, вона тільки гартує.

Ігор Бондар-Терещенко

Читайте також: 5 книг, потрібних для заробітку

• Теги:
• Література
• Книжкові новинки
• Ігор Бондар-Терещенко