З Києва до Копенгагена: 5 книжок про втечу від себе

Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав п'ять книжок, які допоможуть вам втекти від себе. Збережіть собі!

За всі часи люди шукали притулку в фантазіях, паралельних світах, вигаданих ситуаціях. Донедавна література якнайкраще виконувала цю функцію, аж поки не занурилася у віртуальну реальність, коли сюжети стали основою кіно, серіалів і комп’ютерних ігор. Але остаточно втекти від самого себе ще нікому не вдавалося, і життя все одно починається зі слова, спочатку надрукованого у звичайній книжці.

"Втікач із Бригідок", Андрій Кокотюха

(Х.: Фоліо, 2017)

Більш за все новий ретророман Андрія Кокотюхи нагадує одіозні історії Мопассана. Палке кохання, відкинутий кавалер, пиятика, борделі, звіряння у повій і паплюження честі мундиру, оскільки головний герой – бравий січовий стрілець. З іншого боку, трагедія, що сталася 1916 року – класичний детектив, у якому діє давній персонаж, адвокат Климентій Кошовий, що має розплутати чергову справу. Яку саме?

Річ у тому, що після пиятики і борделів зазвичай приходять вірші, а не лише похмілля. "На людях Ладний тримався так, ніби тут, у стрілецькому притулку, нарешті знайшов спокій. Насправді самотність обтяжувала. Раніше, весною, розраду знаходив у візитах до доктора Франка. Власне, з газетярами Захара познайомив сам Іван Якович, ще й за незвичних для стрільця обставин: охоплений тугою, не знаючи, чим себе зайняти, Ладний почав писати вірші".

Утім, навіть поезія буває трагічною, і вбивство, що сталося на її ґрунті – саме те, що не в’яжеться ані з коханням, ані з післявоєнним синдромом, ані з літературою. І лише хист автора надавати кримінальним історіям шарму справжнього детективу, робить цю таємничу історію справді популярним чтивом.

"Весна на Місяці", Юлія Кісіна

(Х.: Фабула, 2017)

Цей роман усуває історичну несправедливість, яка сталась стосовно 1970-х років. Усюди вихваляють 60-ті – через студентські страйки, Вудсток і покоління квітів, а в Україні, мовляв, крім шістдесятників з ідеєю народної культури, нічого "бунтівного" не прижилося. Натомість у "Весні на Місяці", написаній киянкою, яка нині мешкає між Берліном і Нью-Йорком, відбувається своєрідна реабілітація періоду брежнєвського застою, який виплекав цілий стиль величного занепаду.

Історія зростання у міських джунглях дівчинки з нетипової радянської родини, у якій тато пише оперу для слонів, а мама рятує хворих бабусь, витворюється на своєрідну сагу про "занедбане" покоління. Справді, це була не Українська СРСР, якої в дівочих фантазіях не існувало, а незаселений владою острів підліткового буття. Перші вірші, перші хвороби, перше кохання. І попри урбаністичну інфраструктуру, життя локалізувалося по комунальних закапелках, в яких воно застигало навіки.

"Там погрозливо намагалися гепнутися вам на голову валізи, так і не розібрані з часів війни, революції та Київської Русі, – коментує авторка. – У тих квартирах панувала темрява – та після неї різке вискливе світло. Дзвеніли тази, човгали старі діди і тріщало нескінченно квітуче гнилим квітом радіо із народною багатоголосою піснею, що лізла крізь жовту матерію репродуктора".

"Довгі часи", Володимир Рафєєнко

(Л.: Видавництво Старого Лева, 2017)

Сюжет у цьому романі насправді не такий важливий, як опис ситуації, що склалась у житті багатьох мешканців Донецька до і в часі війни, а також намагання її зрозуміти. Справді, історія іммігранта, який спершу виїхав до Києва, а потів повернувся в рідне місто, доволі типова для воєнної пори нашого часу. Мешкаючи в старій квартирі, спілкуючись із залишенцями, намагаючись працювати над новим проектом, герой-фотограф фіксує весь довколишній абсурд, який в романі має вигляд цілковитої фантасмагорії.

Натомість у другій його частині, містику війни герой намагається структурувати і осмислити у власних новелах. Власне, на цьому протиріччі – між абсурдом і реалізмом – тримається і не дає занепасти автору-герою його віра в те, що одного чудового ранку він, нарешті, прокинеться. І знову опиниться у своєму звичному житті "маленької" донецької людини, яка ніколи не хотіла знати ні про яку Україну, плекаючи у своїх думках і текстах романтичний "юг России".

"Гурійський щоденник", Гіоргі Кекелідзе

(Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017)

Історія автора в цій екзотичній документальній прозі переплітається з історією цілого народу. І не лише тому, що для цього самого народу молодий грузинський поет, прозаїк, публіцист і науковець Гіоргі Кекеладзе зробив як на його вік вже чимало. 28-річний хлопчина, будучи директором Парламентської бібліотеки, створює цифровий фотолітопис країни і цифрову бібліотеку вітчизняної літератури, відкриває куточки грузинської книжки в бібліотеках Нью-Йорка і Парижа, їздить у гірські села, привозячи мешканцям стоси нових видань, бере участь у теле- і радіодебатах, викладає в національному університеті і, звісно, пише книжки. Про що зокрема ця?

Про батьківщину автора, яку він описує з таким захватом, гідним Маркеса і Гоголя, що одразу хочеться все кинути, і хоча б поринути, а не податися у дивосвіт його краю. Автора недаремно називають грузинським Борхесом, його історії розплітаються безліччю стежок-пригод, що ведуть у сад задоволення від тексту. Гостинність, застілля, казки і притчі, що лунають на кожному кроці у цій дивовижній Гурії, де "навіть у Бога вірять по-своєму: гурійці так швидко хрестяться, що сам Всевишній не встигає цього помітити".

Не обійшлося в тексті й без сексу. "Секс у Гурії називають словом "май", – зауважує автор. – Це слово можна порівняти зі словом "майя", що ведійською мовою означає "ілюзія". Однак ви можете посперечатися зі мною і сказати, що "май" – це теж щось інше. Давайте посперечаємось..."

"Маленька книга хюґе. Як жити добре по-данськи", Мік Вікінг

(Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017)

На самому початку цієї незвичайної книжки автор чесно попереджає, що пояснити значення слово "хюґе" доволі складно. Мовляв, цим словом називається геть усе – від "мистецтва створювати інтимну атмосферу", "затишку душі" та "відсутності подразників" до "втіхи від наявності певних речей", "приємного перебування разом" і "какао при свічках". Таким чином, йдеться радше про атмосферу та досвід, аніж про речі.

Та й чи може бути інакше, коли ідеться про те, що ж таке – це саме щастя? Тим паче, в Данії, де, здавалося, всі давно і надійно щасливі, але якщо існує потреба про це говорити, і навіть видавати книжки, отже, щось не так у Данському королівстві. Тому всі розділи цієї книжки присвячені одному – переконанню всіх і кожного (а також себе, як автора) в тому, що "щастя – є, його не може не бути". Де саме, спитаєте, і вам підкажуть.

Якщо коротко, то це і перебування з людьми, яких ми любимо, і відчуття дому, і те, коли почуваєшся в безпеці, захищеним від цілого світу, ніби в мушлі, тож, можеш послабити всі свої захисні механізми. Словом, нескінченна бесіда про малозначні, але такі важливі речі. І то не лише в Данії.

Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ

Читайте також: Генсеки, батяри і янголи Донбасу: ТОП-5 найцікавіших книжок червня

• Теги:
• Книжкові новинки
• Ігор Бондар-Терещенко
• Література
• Лайфстайл