Генсеки, батяри і янголи Донбасу: ТОП-5 найцікавіших книжок червня

Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав п'ять книжкових новинок червня, які треба прочитати. Збережіть собі!

У цих книжках історія сьогодення перегукується із сивою давниною, звідки, зазвичай, обертається на химерну фантасмагорію. Антиутопія, казка, памфлет і реабілітація історичної пам’яті – ось ті компоненти, з яких складається не лише офіційна українська література, але й надзвичайно цікаві зразки її сучасного чтива. Вони варті вашої уваги!

"Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек", Олексій Жупанський

(Видавництво Жупанського, 2017)

Здається, автор цього роману добре засвоїв урок степової прози імені Пашковського, змішаної з агресивністю Ульяненка і Кононовича, тому у звичному мороку описів громадянського зубожіння під час, зазвичай, плацкартної оповіді все в "Чорному генсеку" спершу благоденствує. Народ благодушно спивається, білизна, таврована, як худоба у Жадана, роздається, а баби, завинуті в хустки, стоять на узбіччі чайками-небогами, пропонуючи гарячу картопельку, загорнуту в сторінку "Літературної України" з твоєю статтею.

І раптом ніяка не "Жовта стріла" Пєлєвіна, а звичайнісінький плацкартний потяг, що з Києва до чергового малоросійського Тютюрлістану чи ще якоїсь Макіївки, раптово мчить зовсім з іншої точки "А" в точку "З" якимись підозріло не діалектичними манівцями. Афганістан – наш, Брежнєв з плямою на лисині, Горбачов, молодий і кудлатий, кидає на капіталістів атомну бомбу. "Я сподіваюся, вони добре засвоїли цей урок!" – каже він на позачерговому з’їзді партії у 93-му році".

Як же так, спитаєте ви, мовляв, знову вперед у минуле, і будете, як завжди, неправі. Річ у тому, що в цьому романі не просто розповідається історія про правічне божество, яке донедавна вважалося чи то Добрим Шубіним, а чи ще яким-небудь Ктулху, а реформується вся попередня лектура про метафізику нашої боротьби з радянським потойбіччям. Перекинутим, ясна річ, у незалежність пикою вічного хама в депутатському кріслі.

За сюжетом, молодий журналіст їде до шахтарського раю писати про трудові подвиги народу, а насправді маємо чергову інтерпретацію міфу про Орфея, що спускається в пекло. Метафізика місцевого життя-буття додається. Інфернальна романтика регіону накладається на генетичну пам'ять поколінь. Страх і ненависть – понад норму виробки, а решта нагадує вибухову суміш з Едгара По і Леся Подерв’янського, майстерно розлиту в гранчаки глав цієї міцної прози.

"Ангел пригляду", ​Олексій Винокуров

(Х.: Фабула, 2017)

За всі часи вважалося, що душевнохворі – це божі люди, яким не писаний ані закон, ані сюжет. У романі "Ангел пригляду" з таких ангелів та пророків складається ціле паралельне життя-буття в психіатричній лікарні Донецька під час сьогоднішньої війни. Втілення і перевтілення, спуск архангелів на землю і передчуття великої битви – ось міфологічне наповнення сюжету, у якому описують цілком буденні реалії військового часу.

Трійко мандрівців простують у пекло, яким виявляється Москва, де навіть вхід у Тартар виглядає буденним офісом посеред міста. Антиутопія межує з бурлеском, Орфей перетворюється на Енея, а бульварний журналіст – на передвісника революції, яка закінчується вбивством російського опозиціонера на мосту, що веде у вічність міжнаціональних стосунків.

"Дивне відчуття відвідало його. З одного боку, він відчув полегшення. Отже, уся ця історія – сни, архангел, Діана, хіліарх – привиділася йому, все це маячня хворого розуму. Але, з іншого боку, була в цьому якась гіркота. Немов зрозумівши, що це всього лише галюцинація, він щось втратив. Щось важливе, значне: таке, без чого життя вже не мало такої цінності, як раніше".

"Батяр з Клепаров", Андрій Аркан

(Х.: Фоліо, 2017)

Книжка відомого українського режисера, сценариста і керівник львівської громадської організації "Кіновізія" – це урбаністична казка в стилі ретро з ліричним коханням під час війни. Утім, ще наприкінці 1930-х єднає місцевого батяра і дочку відомого психотерапевта цілком реальне почуття – захоплення джазом і модними ритмами. Спершу радянські окупанти, а по тому німецька влада не могли порушити ідилію, яка жила за законами ржавої композиції та цілком морального кодексу львівських батярів.

Ресторація "Колізей", дансинг старого пана Зеника, юний трубач-татарин Енвер Булфар. "Енвер одразу заломив Зенику таку ціну за свій перехід до нього, що той присвиснув, закотив свої пукаті очиська до неба і відступив. Так тривало чотири роки, поки Енвер не перебродив майже по всіх львівських рестораціях, клюбах та дансингах. І всюди його щось не влаштовувало, всюди йому починала грати його гаряча татарська кров. Всюди починалося з незадоволення, продовжувалося напруженням, закінчувалося шкандальом, розривом і переходом у інший оркестр. Зеник усе вичікував. Він дуже добре відчував, що конфлікти Енвера з тими всіма львівськими фраєрами від музики пов’язані не з грошима. Вони для Енвера — не головне. Для Енвера головне — музика. Якось не складалося йому зігратися з жодною джазовою групою у Львові так, як би він того хотів..."

"Як я став письменником", Анджей Стасюк

(Брустурів: Дискурсус, 2017)

Історія цього автора просувається разом з його перекладними книжками до нашого українського сьогодення немов навпаки, всупереч законам логіки. Спочатку він був представлений, як польський турист-краєзнавець, що наводить мости дружби між народами, виходячи собі в степу і маючи в торбині збірку Валенрода та пляшку паленки. Потім розповідалося про його зворотний рух на Схід – до Сибіру та Камчатки.

А в новій книжці – зовсім початки біографії, яка склалася, як бачимо, на шляху до себе, минаючи Радянський Союз і антирадянські настрої. Інтелектуальний життєпис, юність, наче в оповідках про Швейка, настояна на "Армакорді" Феліні. Автор питається, як він став письменником, а ми дивуємося, що інакше й бути не могло – у цьому всесвіті старих речей, людей і вулиць, на яких виростав Анджей Стасюк. Його книжка – це ревізія минулого і одночасно ретельна класифікація предметного та емоційного світу зростання.

"Сигарети "Каро" були в м’яких блакитних пачках. Коштували двадцять злотих. "Клубні" – чотири п’ятдесят. Це був серйозний розрив. Тепер уже так нема. Найохочіше ми курили екстраміцні без фільтра, бо найдужче шкодили. Потім вони кудись зникли і ми мусили вдовольнятися абичим. Але поки не пропали, то коштували спершу десь шість п’ятдесят, а потім десятку. Жовта смужка і чорні літери. Поки з них не вилетів тютюн, були товщиною з мізинець. Ми вірили, що вони мають щось спільне з жетанами. Не мали..."

Kazimir Malevych. Kyiv period 1928-30

(К.: Родовід, 2017)

Героя цього книжки довгий час вважали суто російським художником, який гідно поповнював когорту "руського авангарду" разом з харківкою Зінаїдою Серебряковою та іншими вихідцями зі слобідського краю. Натомість був у житті Казимира Малевича період, коли він повністю занурився в мистецьке життя юної української республіки, будуючи для неї "український Баухауз", як називали у 1920-30-х роках Київський художній інститут, у якому викладав наш метр.

Він народився в Києві, світогляд сформувався завдяки українському народному мистецтву. У той час це було легко – поєднати трепетну лань романтизму із залізною машинерією народжуваного кубізму-супрематизму-конструктивізму. У цій англомовній збірці-альбомі, яка вже виходила українською, зібрані документи того легендарного періоду, коли зароджувався український авангард.

Цілком послідовно і цілеспрямовано художник Василь Єрмілов оформлював вулиці і площі фресками і транспарантами, поет Михайль Семенко редагував журнал "Нова Генерація", а Казимир Малевич засновував одіозний Дослідницький кабінет. Його листи, статті, репродукції картин, що давно вже стали авангардною класикою світового мистецтва документально підтверджують справжню приналежність імені Малевича до рідної культури.

Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ

• Теги:
• Література
• Ігор Бондар-Терещенко
• Книжкові новинки