Янголи і віслюки: 5 книжок до Форуму видавців

Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав цікаві книжки, на які треба звернути увагу на Форумі видавців!

Нобелівські лауреати у цьому огляді "форумних" новинок мішаються з авторами-дебютантами, а війна з режимом триває навіть за мирного часу.

Вам буде цікаво: Роман із географією: 5 книжок про те, куди і навіщо їхати з України

"Платеро і я", Хуан Рамон Хіменес

(Брустурів: Дискурсус, 2017)

Історія цієї збірки ліричної прози Нобелівського лауреата нагадує про сумну долю нашої літератури в контексті, а точніше – поза контекстом світової. У передмові до книжки згадується, як був винайдений велосипед, вона була перекладена, але виявилося, що світом вже літають авіалайнери, і ще від 1968 року існує переклад Ігоря Костецького, відомого діаспорного діяча. Чи став від цього вже теперішній – гірше? У жодному разі, адже відомо, що бажано багато велосипедів, хороших і різних! Крім того, їздити зараз можна куди завгодно завдяки безвізовому режимові, тож, нехай це буде культурний обмін – проза про віслюка на ім’я Патеро, перекладена закордонним "буржуазним націоналістом", трюхикає назустріч "українському поетові" незалежної України.

Що то воно буде? Несподівано темна фігура в картузі митника з на мить висвітленим затяжкою сигари брезклим лицем підійшла до нас від халупи, майже невидної за мішками з вугіллям. Платеро аж кинувся. – Що везете? – Та ось… Білі метелики… Службовець зазирає в корзини обабіч Платеро. Я слухняно відкриваю й свою сумку. Скрізь порожньо. І нехитрий наїдок душі вільно минає митні кордо­ни…"

"Троща", Василь Шкляр

(Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017)

Для автора цього роману про УПА головне було заявити про непримиренну позицію справжніх героїв України – вічну боротьбу з режимом, яка триває за будь-яких, у тому числі, "мирних" часів. Тож, оповідь структурована так, що розділи з історією про повстанців чергуються з тими, у яких один з них, вже відбувши радянську каторгу, повернувся. І виявив з напису на могилі бойового товариша, що він не загинув у 1947-му, а помер зовсім нещодавно, причому в чині радянського офіцера.

Все це нагадувало б історію відомого "розвідника" Віктора Петрова, який співпрацював з німцями, був викрадений із Заходу радянським спецслужбами, а потім виринув у Києві звичайним "вченим", якби не одне "але". Зрада, яка сталася у цьому випадку не має нічого спільного з описаною в романі, оскільки смерть бойових побратимів вища за будь-яку "розвідницьку" науку.

"Затиснуті ворогом з двох боків, мусили відходити очеретами через багна, і відходити порізно, щоб не лишати по собі помітного сліду. Все ближче та ближче чулися крики: – Бандьори, здавайтєсь! Ви акружени! – Розсіюємося і відходимо на полудне! – сказав Стодоля, витираючи рукавом забризкане тванню обличчя. – Якщо пощастить, зберемося… Але тут зовсім близько почулося галайкання шміраків, і ми кинулися в напрямку Купчинців, розсипаючись розстрільною. Нас помітили, знову застукотіли автомати, СВТ, і в очереті залускали розривні кулі. Тепер бігти було значно важче, бо з мочарів ми вийшли на глибокі багна, і ноги шурхали вже по коліна, а де й глибше. Позаду прокотилося дурнувате "ура-а-а!".

"Малхут", Остап Українець

(Х.: Фабула, 2017)

Стародавній Станіславів – наче Дублін в "Уліссі" Джойса – реконструюється за старими листами, які потрапляють до головного героя, молодого адвоката і контрабандиста. Саме з них ми дізнаємося про таємницю, яка може змінити не лише владу, але навіть долю, проте розшифрувати їх героєві було не так просто. "Розкидані тут і там півнатяки нітрохи не наближали його до розуміння того, що таке Орден, які його зв’язки із засновниками міста і, що його гризло найбільше, чому заснування Станіслава так допікало Османам, що цей факт удостоївся окремого абзацу в загалом вельми лаконічному листі Кара-Мустафи до Текелі".

Тож, рідне місто героя описано в тому листуванні, як осердя лицарського ордену, що ставив собі за мету створення політичного союзу вільних країн – відновленої Речі Посполитої. Розповідаючи про долю тамтешнього бургомістра – успішного, прогресивного і тому вигаданого – автор-дебютант, застерігає, що це не історичний роман, а історична спекуляція. Тобто спроба уявити, як воно було за "за відреставрованими новим бургомістром фасадами".

Хай там як, але чергова урбаністична фантасмагорія вдалася на славу, і в період від загибелі Потоцького до появи Івана Франка, карпатська столиця живе бурхливим, маловідомим, альтернативним життям своїм екзотичних героїв. Звісно, цікаво, як вони господарювали, саджали на палю чи ховалися від влади. Утім, чи були вони такими насправді, чи ні – це вже друге питання, головне пр. цьому - запропонувати свою власну модель історії, а вже її наповнення залежатиме від хисту, вдачі та мети автора.

"Лица цивилизации", Валентин Бадрак

(Х.: Фолио, 2017)

Автор дослідження щоразу нагадує, що приклади легендарних переможців – не для бездумного копіювання, і те, що працювало вчора, сьогодні абсолютно непридатне і зовсім вже архаїчне завтра. І тому в ролі тренінгу більш важливо дослідити способи мислення геніїв, їхні техніки налаштування на кінцеву перемогу. Утім, найголовніше – це зрозуміти власну значущість у цьому світі. "Найбільш таємнича мить у людини – усвідомлення нею власної ідеї", – значив апологет гуманізму Стефан Цвейг.

Тож, на питання чим корисна його книга, автор слушно відповідає, що синтетичний аналіз особистостей може значно допомогти читачеві у створенні власної стратегії життя. Звичайно, як значать сучасні психологи, кожній людині під силу зробити те, що зробила інша, але це один з перших постулатів у філософії успіху. Натомість автор геній-стратегії в "Обличчях цивілізації" виходить на інший рівень, на якому кожен може стати не наслідувачем чужого досвіду, а творцем власної перемоги.

В інакшому випадку, покладаючись лише на "комунальні" рефлекси, "стадний" інстинкт і психологію "члена суспільства", навряд чи можна досягти розвитку особистості. В контексті споконвічної суперечки між вагою цивілізації та культури, автор зауважує, як досвід двох останніх тисячоліть переконав нас у тому, що технічний прогрес "ніяк не допоміг розвитку людини, не навчив її бути щасливою, не звільнив від страждань, за останніх п'ять тисяч років людина майже не просунулася у розумінні та управлінні власними психічними процесами, в духовному розвитку".

"Філософія самотності", Ларс Фр. Г. Свендсен

(Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2017)

/ vsiknygy

Самотність у книжці відомого норвезького філософа іноді означає щось позитивне, як привілейований простір для роздумів, у якому людина наближається до істини. Утім, нас просять не плутати стан депресії з натхненням творчого одинака, адже у світі багато незбагненного, і навіть те, що доступно нашому розумінню, людина часто наповнює ілюзіями та міфами. Виглядає на те, що ті, хто сьогодні живе сам, мають меншу потребу в прив’язаності до інших, ніж ті, хто живе разом з іншими; вони не мають ані нижчого рівня задоволення від існування, ані вищого рівня поширеності самотності, ніж у тих, хто живе з іншими.

Це дивує, оскільки люди, які живуть самі, як правило, повідомляють про вищий рівень самотності, ніж люди, які живуть разом з іншими. Тож, в урбанізованому та техногенному суспільстві наша особистість – лише інструмент, за допомогою якого ми проживаємо своє життя, і його можна і потрібно удосконалювати. Будучи колективним створінням, людина залишається самотня, коли вже не може діяти, як інструмент, старіє, набуває депресивного синдрому, зрештою, стає самотня. Однак, як, знов-таки, застерігають нас у цій книжці, при цьому вмикаються захисні механізми, і не кожен зі старих людей хоче жити з молодими, в родині, і автор розповідає, як до цього спричинилися ті чи інші "філософські" чинники.

Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ

Читайте також: Міленіали і Машина проклять: 5 нових книжок про майбутнє

• Теги:
• Книжкові новинки
• Література
• Ігор Бондар-Терещенко
• Лайфстайл