Вітаємо на сайті Радіо Максимум!

На вказану електронну адресу було надіслано повідомлення для підтвердження реєстрації

Форма для відновлення паролю
Вітаємо, Ваші дані успішно оновлено!

Вірші Василя Стуса про Україну та любов, які вражають до мурах

  • 58442

Василь Стус – геніальний поет, який творив здебільшого у "політичних" таборах. Його вірші – символ боротьби, а Стус – головна постать Українського Руху Опору. Зібрали для вас найкращі поезії Василя Стуса, які варті вашої уваги!

Василь Стус – поет, якого важко переоцінити, адже його внесок у розвиток національної ідеї та відновлення української державності дуже важливий. У нього були незламні принципи, за які він розплатився 15 роками засудження й життям. Загинув письменник 34 роки тому в карцері особливо суворого режиму – у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Україна втратила поета та правозахисника Василя Стуса.

І ще: Цитати Юрія Іздрика у віршах та прозі на всі випадки життя

Сам Стус не вважав себе поетом і не любив так себе називати, проте творив весь час. За недовге життя, письменник залишив 6 томів своїх творів. Більшість з них перекладено англійською та надруковано закордоном.

Вірші Василя Стуса про Україну

О земле втрачена, явися

О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
І лазурове простелися,
Пролийся мертвому мені!
I поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
Спадають гуси до води,
В далеких пожиттєвих ерах
Мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
Над райдугою голосів,
Ранкові нашепти молільниць,
Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
І солодавий запах винниць,
Як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
Твої пшеничні руки білі
Над безберегістю полів,
Де коси чорні на світанні
І жаром спечені уста,
Троянди пуп'янки духмяні
І ти — і грішна, і свята,
Де та западиста долина,
Той приярок і те кубло,
Де тріпалася лебединя,
Туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.

Сто років як сконала Січ

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотіть.

Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
Сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Та вже, крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,

Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш од нього спокою,
Йому ж рости й рости, допоки
Не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.

З дитячих спогадів

Добридень наш – гіркаво-запахущий,
Осотом і щирицею пропах.
Куріє порох. Недалечко – шлях.
Зобіч од нього – сизі райські кущі.

Подертий бриль на голові. В руках –
Тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п'яти рядках
Тобі за редьку гірше надокучить.

А потім глухо загуде гудок
Парокотельні – й світ тобі розвидніє,
Як озоветься наш городній бог
Своїм ласкавим і гірким "добриднем".

Він із спецівки вийме хліба шмат –
І рідний степ ріднішає стократ.

Біля метро "Хрещатик"

Біля метро "Хрещатик"
Щоранку зупиняється
Дитячий візок.
Двірничка вибирає з чавунних урн
Накиданий мотлох –
Старі газети, ганчір'я,
Коробки з-під сірників, недокурки,
Навантажить ними візок
І сквером каштанів рушає далі.
А сьогодні, напередодні свята,
Вона вбрала найкращу спідницю з сатину,
Новенькі черевики й фуфайку,
Навіть візок прикрасила
Штучними квітами з поролону.
Усмішка й задума на її обличчі
Творить рівновагу щастя.

Пам’яті А.Г.

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай,
Де жменька нас. Малесенька шопта
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров — така ж крута,
Вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
Безсмертною бідою окошились.

Вірші Василя Стуса про Україну та любов, які вражають до мурах - фото 352548

Поезії про кохання

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
Добро і правдо віку. Через сто
Зневір. Моя душа, запрагла неба,
В буремнім леті держить путь на стовп
Високого вогню, що осіянний
Одним твоїм бажанням. Аж туди,
Де не лягали ще людські сліди,
З щовба на щовб, аж поза смертні грані
Людських дерзань, за чорну порожнечу,
Де вже нема ні щастя, ні біди.
I врочить порив: не спиняйся, йди,
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

Їх було двоє – прибиральниця і двірник

Їх було двоє – прибиральниця і двірник.
Вони сиділи на Володимирській гірці –
Там, де видно увесь Труханів острів,
Дарницю і навіть поближні трамваї,
І жваво обговорювали замацану статтю
"Як ми готуємо пленум райкому".
Між ними спалахнула жвава дискусія,
В якому районі міста
Пленуми провадяться найкраще.
Двірник був настирливий,
Але прибиральниця не здавалась :
По пам'яті вона цитувала Брежнєва.
Докази її, майже незаперечливі,
Таки справляли враження,
Бо двірник, скільки не опирався,
Мусив був здатися.
З кишені він дістав
Загорнений у газету сніданок –
Цибулю, хліб, кусень сала й пляшку води,
Щедро розполовинив,
Віддавши їй більшу частину
Хліба, цибулі і навіть сала.
Поївши і попивши,
Прибиральниця дістала з-за пазухи
Зашмарованого вузлика,
Висипала в жменю дріб'язок,
Піднесла до очей
І стала підраховувати навпомац.
Напевно, вона збиралася
Розрахуватися за сніданок,
Але двірник зробив королівський жест:
Мовляв, не треба платні,
Сьогодні він частує.

Ми сиділи за пляшкою шампанського

Ми сиділи за пляшкою шампанського
В тихенькому прокуреному кафе.
I вона відчувала себе царицею,
Афродітою, що проминувши рибалок
(за столиками забивали козла),
Алкоголіків, невтомних шукачів
Великих жіночих бюстів,
Щойно зайшла в таверну,
Де тінь, і вино, і прихисток.
А коли ми вийшли
На знелюднілий вечірній берег
І я, не ждучи нагоди,
Спробував її взяти,
Хвиля відбігла, наче сторожовий пес,
Якого чекає попереду
Чорна робота.

День величався і пишався…

День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць,
Упали в небо горілиць,
А світ, немов горіх, розпався.
I вже ні неба, ні землі —
Лиш ти одна, моя надіє,
І та не жевріє — чорніє
В опротипівнічній імлі.
Та дякувати богу — вдвох.
Наш день попереду — мов зараз.
Ще й солов’їв любовна пара
Співає тьох та перетьох.

Мов лебединя, розкрилила…

Мов лебединя, розкрилила
Тонкоголосі дві руки,
Ледь теплі губи притулила
Мені до змерзлої щоки,
Сльозою темінь пронизала,
В пропасниці чи маячні
Казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
Не чув нічого і не бачив,
В останньому зусиллі зміг
Збагнути: все. Тебе я втрачу,
Ось тільки заверну за ріг.

Вірші Василя Стуса про Україну та любов, які вражають до мурах - фото 352547

Твори про життя і смерть

Як добре, що смерті не боюсь я

Як добре, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Мені зоря сіяла нині вранці

Мені зоря сіяла нині вранці,
Устромлена в вікно. I благодать –
Така ясна лягла мені на душу
Сумиренну, що я збагнув блаженно:
Ота зоря – то тільки скалок болю,
Що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вістунка твого шляху,
Хреста і долі – ніби вічна мати,
Вивищена до неба (від землі
На відстань справедливості) прощає
Тобі хвилину розпачу, дає
Наснагу віри, що далекий всесвіт
Почув твій тьмяний клич, але озвався
Прихованим бажанням співчуття
Та іскрою високої незгоди:
Бо жити — то не є долання меж,
А навикання і само особою – наповнення.
Лиш мати – вміє жити,
Аби світитися, немов зоря.

Господи, гніву пречистого

Господи, гніву пречистого
Благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
Людське життя, хоч надією
Довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
Щоб був я завжди такий,
Яким мене мати вродила
І благословила в світи.
I добре, що не зуміла
Мене од біди вберегти.

Вхопився обома руками

Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть – за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.

Попереду, нарешті, порожнеча…

Попереду, нарешті, порожнеча
І довгождана. Вічність пізнаю,
Даровану годиною лихою.
А білий світ – без кольору і звуку,
Ні форми, ні ваги, ані смаку –
Розлився безберегою водою.
Цей бенкет смерті в образі життя
Щасливого відстрашує і врочить:
Устромиш ногу в воду – і помреш.

До теми: Вірші Івана Франка, настанови у яких має пам'ятати кожен



пропозиції партнерів
Новини