Вірші, що повертають до реальності: творчість українського поета Артура Дроня

З початку повномасштабного вторгнення в Україні багатьом відняло мову. Першими свої емоції змогли донести поети, які віднаходять нові слова й сенси, адже старі більше не працюють.

Артур Дронь – поет зі Львова, солдат Збройних Сил України і комбатант російсько-української війни. Радіо Максимум підготувало добірку його віршів, які неабияк актуальні у період повномасштабного вторгнення.

До слова Артем Пивоваров запустив новий проєкт "ВІРШІНШІ" та презентував перший трек

Марсове поле

1
Солдат стає перед жінкою на коліно,
як вона перед сином,
коли зав’язувала йому шнурки
у дитинстві.

Не дивиться жінці в очі,
як її син у дитинстві,
коли відчував провину.

Солдат каже:
Ось тобі, жінко, прапор.
Люби його.

2
Дала йому в дорогу свій дитячий малюнок.
Кольорова квітка
на цілу сторінку шкільного зошита
і напис:
"Бог оберігає нас".

Намалювала 15 років тому,
їй ще й семи не було.
йому також.

Тепер собі думає –
смішно, звичайно, але думає собі –
а що, якби написала без помилки?

3
Перед поверненням сина
їй приснилися бузьки.
І коли пішов її внук,
стара рано лягала спати
і пізно прокидалася.

А тепер вона часто приходить на це поле.
Стоїть собі, дивиться.
Ніби от-от полетить.

Стоїть собі, дивиться.
Ніби великий бузьок,
який не хоче,
аби його втішили.

Баба

– Не кажи, де ти є. Скажи,
чи там, де ти є,
змолотили пшеницю?
Я чула в новинах, що на Донбасі
не буде жнив.
Але дід не повірив,
то і я не повірила.

Перше вересня, як перше вересня.
Малі пішли в школу,
мала – у садочок.
Я перше плакала, не хотіла йти на лінійку.
Але дід пішов,
то і я пішла.

Та бо я все плачу, ти знаєш.
Малі були в костюмчиках,
мала – з бантиками.

Але до сегорічного вересня
хтось більше не має костюмчика.
А хтось не має чим плакати.
А хтось
більше не має внуків.

Боже, Боже.

Не кажи, не кажи, де ти є.
Але чи там, де ти є,
вже починались дощі?
У нас вчора падав,
але не сильний.
Такий легенький дощик.
Такий легенький,
що можна брати дитину за руку
і йти з нею
вздовж дороги.

Перше до коринтян

Любов довготерпить, любов милосердствує,
не заздрить, любов не величається,
любов боїться тваринним страхом,
але продовжує йти,
любов могла б здатися, залишити все,
але продовжує йти.
А інколи в любові прострелені ноги,
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає.
Тоді любов несуть її друзі.

Любов риє окопи і живе в них,
і гризе у них лід із розрізаної пляшки,
коли хоче пити у мінус двадцять.
Любов виходить на бойові чергування,
піднімається на позиції
з грижами, з температурами, із простатитами,
із контузіями, з астмами і алергіями,
з високою імовірністю
не повернутися,
з думками про когось
найважливішого.
Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить!

Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов уночі,
коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою.
А інколи
любов закриває очі друзям своїм.
І загортає їх в спальники
і виносить.

Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.

І тоді вона
переходить живим.

Український поет та військовослужбовець Артур Дронь читає збірку віршів

Молитва

З плаваючими плавай,
з подорожуючими подорожуй,
як говорять у церквах.

З тією, яку зґвалтували,
і яка носить дитину,
дихай, дихай, дихай.
Із тим, який посивів,
збирай рюкзак до школи.

З обмороженими обморожуйся,
із контуженими блюй в окопі.
Із командиром танку,
якого шукають ще з жовтня,
знайдися, складися
з розкиданих частин.
Частичок,
як говорять у церквах.

А ще
з тим, який їсть мівіну на холодній воді;
з тим, який в полоні, і ніколи не розкаже;
з тим, якого встигли зачати,
але не встигли народити.
І з тією,
яка не встигла.

А ще
з тими двома дівчатками
десь у Рівненській області, пам’ятаєш?
Ми тільки їхали колоною на Схід,
а вони дивилися біля дороги
і поклали руки на серця.

І я тоді все зрозумів.

Мама

Станеш тепер
чоловіком із каменю.
Твердим і міцним,
і трохи надщербленим чоловіком.

Як я завжди казала:
не каменем спотикання
і не наріжним
каменем.
Але таким,
щоб вода не точила.

Тепер обидвоє знаємо:
не буває відпусток з війни,
тільки проводи.
Але кожен із нас,
хто добавив тобі сльози,
хай добавить і твердості
у твоє кам’яне тіло.

Це не прощання, але
я кажу, що завжди на плечі.
Найм’якша Дитино У Світі,
віднині ти камінь.
Амінь.

Коли ми скидаємо бронежилети,
шоломи, бушлати, куртки, рукавиці,
і їмо мандарини біля буржуйки
і робимось схожими на дітей,
я інколи думаю,
що ти десь у сусідній кімнаті.

В селі
якась жінка з місцевих
сказала дитині: "Синочку".

Але кожен із нас
озирнувся.

Ми знову сперечались,
коли тебе зустрічати.
Але, знаєш,
і 25-го і 7-го Вифлеєм
обстрілювали і бомбили.

Нема ясел, нема ягнят, нема
перинатального центру, нема
дитячого садочка, нема
дитячого майданчика.

Коли ти підростеш і вже говоритимеш,
скажи своїй мамі хай скаже моїй,
як їй це все
пережити.

***

Перед межею збережи
оцю Любов,
як ріст ожин.
Сержантську відданість.
Дитинячу, собачу.
Цей плач, який
не переплачу.

Дійти до меж,
окреслити сліди.
Тримати межі
і триматись разом.
І залишитись в жовтні назавжди.
Як за наказом.

Бо ця Любов,
що як тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає твоєю,
тримається на тих,
хто на межі.
І тих,
хто за межею.

Український поет та військовослужбовець Артур Дронь

Святий Ян Павел Другий
у старі безкоштовні часи
сказав у Львові:
"Дощ падає – діти ростуть".

Святий Іване Павле,
я виріс під цим дощем.
Але зараз така зима,
і все вимагає такої ціни,
що падають
тільки сніг і солдати.
Солдати падають – діти ростуть.
Солдати падають – діти ростуть.

Ізюмське причастя

"...це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів"
З тексту Божественної літургії

Це є тіла наші,
що за нас ламаються.
Але жодного відпущення гріхів.

Це є тіла наші,
що, буває, так легко ламаються,
коли їх витягують з-під землі.
Тут наші ліси, а тут – наші хрести.
А це є тіла,
що тільки за нас ламаються.

Тепер добре бачиш:
ми як твій син.
Тільки жодного відпущення гріхів.
Дивись:
ті ж кістки виходять назовні,
та ж кров і вода.
Але жодного відпущення гріхів. Слухай:
той самий крик, те саме мовчання.

Так виглядає
Ізюмське причастя.
Тут наші ліси, а тут – наші хрести,
а живі викопують мертвих і говорять:
це наші тіла, це ж наші тіла.
Ми такі схожі на твого сина.
Це наші тіла, подивися, це ж наші тіла.
Ми вже давно як твій син.
Стільки тіл, подивись, стільки тіл.
Ми – твій молодший син,
який нікому цього не відпустить.

Біографічні факти про поета та військового Артура Дроня

У 2020 році Артур Дронь видав книгу віршів "Гуртожиток №6", за яку отримав відзнаку Всеукраїнської літературної премії ім. А. Криловця. На момент повномасштабного вторгнення уродженець Івано-Франківщини мешкав у тому ж таки Гуртожитку № 6 Львівського університету, працював у "Видавництві Старого Лева" і навчався у магістратурі факультету журналістики.

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, Артур Дронь пішов добровольцем у 125 окрему бригаду територіальної оборони ЗСУ, де служить і зараз. Перебуваючи на фронті, Артур продовжує писати вірші, які відображають його думки і постійний пошук Бога, себе, людей і сенсів.

Поетичні рядки, написані на фронтах російсько-української війни, увійшли до збірки "Тут були ми", кожен рядок якої розповідає не лише про війну, а про людей, "які люблять більше, ніж бояться, які були і які залишаються". Увесь прибуток від продажу цієї збірки перерахують у благодійний фонд "Голоси дітей", що надає психологічну допомогу дітям та родинам, які постраждали від війни.

І ще 700 поезій на 1440 сторінках: в Україні вийшло повне зібрання віршів Сергія Жадана

• Теги:
• Україна
• Культура
• Мистецтво
• Суспільство
• Війна
• Література