ТОП 10 кращих українських книжок 2020 року

У цьогорічній добірці кращих книжок – відомі українські письменники, популярні автори бестселерів, які вкотре порадують цікавими історіями й захопливими сюжетами. Можливо, протягом року ви щось пропустили з актуальних новинок, тож зараз надолужте й оберіть щось до смаку з 10 кращих творів 2020-го.

Валентин Бадрак. Собор. Киевский перекресток Вильгельма Котарбинского

К.: Брайт Букс, 2020

За сюжетним психологізмом ця проза нагадує Достоєвського, за стилістичним новаторством – Винниченка, а епічний розмах і містика подій відсилає до "київського" Булгакова: "Был разгар буйной украинской весны 1887 года, когда ахающий, выдувающий из себя снопы черного дыма паровоз с тяжелым металлическим скрежетом остановился, возвестив прибытие в Киев – главный город Юго-Западного края Российской империи". Попри те, що у цьому епохальному романі мова про минуле, а саме – часи розпису Володимирського собору та Кирилівської церкви у Києві кінця ХІХ століття – його головний герой володіє містичним даром провидіння. Тогочасне політичне життя Російської імперії, ситуація у світі мистецтва, соціальна і психологічна драма колег і учасників цієї історії розглядається крізь призму їх сприйняття відомим польським живописцем Вільгельмом Котарбінським. Саме його очима ми побачимо згадані християнські святині, оформленню яких він віддав вісім років з тридцяти прожитих у Києві. Його філософський світогляд дає змогу по-іншому поглянути на художників того часу: Михайла Врубеля, Віктора Васнєцова, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського та інших, а також оцінити унікальну роль керівника розписом собору видатного Адріана Прахова і його дружини Емілії, в яку були закохані чимало мистців тієї буремної епохи. Дар головного героя передбачати події, містичний вплив його картин, таємний зв'язок з Врубелем, і головне – розуміння тодішньої геополітичної ситуації робить з роману справжній інтелектуальний бестселер.

Василь Махно. Уздовж океану на ровері

Київ : Yakaboo Publishing, 2020

"У дитинстві я не мав власного ровера, – починає автор, який більше 20 років мешкає в Америці.. – Виростав, навчившись їздити на чужих, а тепер, майже в 50 років, мчу вздовж океану, уздовж стейтен-айлендської берегової лінії, яка десь там чіпляє виступ бруклінського Сі Ґейту, завислу дугу моста Верразано, кораблі й танкери". Отже, про що ця "родинна" сповідь поета, яка починається зі смерті батька, з яким майже ніколи не бачився, продовжується не лише велопробігом в Америці, а завершується аж у Європі та на Близькому Сході? Наспраді мандрівка триває не лише в межах Бруклину, Лонґ-Айленду чи майстерень сучасних американських художників, лекторіїв і Метрополітального музею. Вона тягнеться гайвеєм на позашляховику, трансатлантикою до Європи й далі аж до Індії. Ми простуємо за Аґноном бруком Бучача, забрідаємо до чортківського водоноші, потрапляємо до Кривого Рогу і квартири Драча у Києві, у квартали Старого міста в Єрусалимі, до Італії, а зокрема, й до Венеції, щоправда, нью-йоркської – тої, яку заподіяв ураган Сенді, затопивши довколишні острови.

Микола Жулинський. Акордеон: Майже роман

Л.: Піраміда, 2020

Батькові автора цього "майже роману", який побував в Освенцімі, виїхавши згодом на еміграцію, насправді пощастило, адже це вже друга книжка, в якій розповідається про його американські пригоди – з гумором, любов'ю, розумінням. Жодна "література" при цьому не потрібна, адже сам життєвий "матеріал" промовляє так, що просто бери і записуй. "– Шо Вам, тату, привезти з України? – Шо-шо... Куряче капшо. Нічого. Мішок гречаної вовни. З неї добрий борщ виходить. Шо там у вас є? Ви – злидні, комуністи все забрали, нічого у вас там нема. – Та все-таки кажіть. Щось привезу, але що? – Привези мені акардіона. Буду грати і співати. Я – вєсьолий челавєк. Поняв?" Тож мова у романі про те, як містичним чином поріднилися американський батько автора з акордеоном, привезеним з України – не вміючи грати, лише відчуваючи серцем головну мелодію свого життя.

Андрій Любка. Малий український роман

Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020

Ця невеличка книжка – чудовий роман-пародія на зазвичай грандіозний проект назвою "Велика українська література", втілений свого часу в багатьох творчих потугах, які завершилися у нульових хіба що "Малою Українською Енциклопедією Актуальної Літератури" (МУЕАЛ), укладеною Володимиром Єшкілєвим. Натомість "М.У.Р." Андрія Любки – на противагу не менш вікопомному "Мистецькому Українському Рухові" 1940-х – це весела, дотепна, кумедна і зухвала розповідь про те, як живуть сучасні письмаки. Точніше, один з них, такий собі типаж невизнаного генія, який за стилем письма і буття одночасно нагадує Василя Герасим'юка часів "Нічних кіосків-93" і Юрка Іздрика періоду "Подвійного Леона", до якого автор цих рядків писав передмову, тому знає, про що каже. "Я, відомий у багатьох навколишніх гастрономах і цілодобових кіосках поет, – починає з похмілля свою розповідь герой, який вирішив одружитися, – декламатор віршів у потемках купе потягів дальнього слідування, ревний гріхо-католик, майстер медитативної лірики, надія вітчизняного письменства (принаймні так вказано у Вікіпедії, хоч це й написав я сам), розпластався на постелі і вмираю".

Таня Малярчук. За такі гріхи бог ще подякує

Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020

"Народний сюрреалізм", як свого часу визначали стиль прози цієї авторки, наймолодшої представниці "станіславського феномену" прикарпатської літератури, насправді був нічим іншим, як каталогізацією реальності. Екзотично-етнографічної як на урбаністичного читача, який сприймав її за казкову. Світ розбирався на атомарні складові, з яких складався авторський всесвіт, без будь-яких культурно-цивілізаційних підказок. Навіщо знати щось про світ, якщо можна ним бути – приблизно така була суть стратегії Малярчук, яка цього разу заново відкриває закони світобудови вже в поезії. Перераховуючи, ясна річ, все, чим можна оперувати в описі чергової "поетичної" реальності. "Плечі потрібні щоб носити наплічник / руки щоб триматися за тебе коли злітає літак / очі щоб їх заплющувати коли говориш дурниці / живіт щоб його втягувати якщо спідниця / з минулого затісна і щоб боятися / коліна щоб безтурботно їх схрещувати". Сприйняття цього прийому читачем не міняється навіть з переходом у "поетичну" форму. "Смієшся з моїх віршів / називаєш їх верблюдами а не верлібрами / я ж називаю верлібри колібрі / бо висять у повітрі / і так швидко тріпочуть крилами / що здається ніби крил зовсім немає". Насправді в авторки все є, навіть нова збірка віршів, ілюстрована авторськими таки колажами і присвячена всім "чоловікам, які відпустили живою".

Петро Яценко. Магнетизм

Л.: Видавництво Старого Лева, 2020

Новий роман Петра Яценка – магічна історія про те, як у дивовижний спосіб пов'язані люди й міста: вони притягуються і відштовхуються, можуть із легкістю знищити одні одних, а можуть дати одні одним життя… Головна героїня Марія на прізвисько Гайка тікає з окупованого Донецька останнім потягом до Києва й опиняється сама в чужому великому місті. Ще в дитинстві вона відкрила в собі дивний хист бачити історії людей, записані на металі, а тепер чує мову будинків і знає їхні імена. День за днем перед нею постають нові химерні виклики, але найголовніший із них – чи зможе вона своєю жертвою врятувати рідне місто, серце якого перестало битися?

Олена Чернінька. Дан. Варвара і варвари

Одеса: Картуш, 2020

За сюжетом цього роману, його малий герой тікає на пошуки мами з дитбудинку, звідки його за непослух здавали навіть у божевільню. Дорогою він зустрічає таких самих бездомних шукачів кращого життя, з якими продовжує подорож. І все для того, щоб, крім родини, знайти чарівне місто Леополіс, оскілки "циганською поштою поширилась світом чутка про шалену красу Леополіса та веселу вдачу його жителів". Карколомні пригоди малих героїв складаються у динамічну, часом веселу, а іноді сумну пригоду зі спогадами кожного про минуле життя, а також планами на майбутнє. Крім того, з огляду на перемогу над злими силами, що ховаються за цілком сучасними постатями, часом їм заздрять навіть старші. "А ми, дорослі, будемо дивитись на вас, щоб намагатись стати теж трішки дітьми в найкращих своїх проявах та стремліннях. – А як назвемо комуну? – хором запитали близнюки. – "Варвари", – запропонувала Варвара. – "Варвара і варвари", – виправив її Дан. Він обійняв дівчинку й поцілував у щічку. – Адже ти наш талісман, дівчинка, яка не побоялась кулі втікача-бандита й закрила собою друзів. Без тебе тепер ніяк!"

Антін Мухарський. I am not Russia

К.: Наш Формат, 2020

Ще у першому романі "Попса для еліти" Антона Мухарського, назву якого автор сих рядків відредагував був на "Повернення Великого Лоха", з'являвся диявол Мак-Лох, який виринає також у новій книжці. Утім, великої ролі наразі це вже не грає, оскільки мова якраз про дрібниці, в яких цей самий диявол зазвичай ховається. А саме – про особливості сучасного соціуму, з яких складається невмирущий образ українського совка. "То що видає в нас совків? – питають у романі. – Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап'ястях? Дивний винахід постсовка, що називається "барсетка"? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски? Усе те, що можна охарактеризувати терміном "деградативна селекція совка".

Леся Івасюк. Зашморги

Чернівці: Видавництво 21, 2020

За сюжетом цього роману, журналістка Ореста отримує завдання від австрійського актора: знайти інформацію про остарбайтерку Марію – першу дружину його батька. Ці пошуки охоплюють кілька часових пластів і життя кількох поколінь в Австрії та Україні. Крок за кроком Ореста розплутує клубок таємниць і віднаходить людей, про існування яких не запідозрювала ні вона, ні замовник. Журналістка зіштовхує два різні світи: традиційно австрійський, з його специфічним укладом, та український, її рідний. У цьому інтелектуально-історичному трилері всі герої мають свої історії та трагедії, але спільне одне: вони, нарешті, з цікавістю й острахом відкривають для себе одне одного. Для багатьох минуле схоже на зашморг, яке з роками затягується все міцніше, і потрапляють у нього всі без виключення – від катів до жертв. Так само серед тем роману – голодомор в Україні 1932-33 років, історія підпільної діяльності ОУН-УПА в Австрії, злочини НКВД, повоєнний Відень та інші проблеми того часу.

Сергій Дяченко, Марина Дяченко. Вовча сить

Х.: Фоліо, 2020

Основна ідея роману нагадує одночасно "Колгосп тварин" Джорджа Орвелла і "The Animals" гурту "Пінк Флойд", в яких суспільство було поділене на соціальні групи тварин: овець, вовків, свиней і собак. Тож, з одного боку, мало що може бути безглуздішим за цивілізацію розумних овець, крім, звісно, чергового авторського експерименту, а з іншого, маємо цілком дієвий проєкт. В якому вівці живуть, будують ферми і міста, винаходять маячки, щоб захищатися від вовків. Щоправда, подальшому процвітанню і цивілізації можуть все ж таки загрожувати вовки, які прийдуть знову і почнуть жерти отару. Але, якщо зважити, що поруч – така спокуслива людська цивілізація, яка в обмін на твою власну вовну обіцяє чимало гараздів – захист, їжу, порятунок твоїх дітей... Однак за усе це, можливо, доведеться через кілька поколінь заплатити й розумом. Чи багато хто обере такий шлях? Чи не постануть ті, кого не вдасться переконати? І хто почне виживати по-людськи – борючись не на життя, а на смерть із сірими хижаками... Окрім "Вовчої ситі", до збірки також увійшли повісті "Бастард", "Горіла вежа" та кіноповість про слов'янську султаншу Роксолану "Оксамит і сталь".

Олег Бугаєвський

• Теги:
• Культура
• Україна
• Цікавинки
• Література
• Книжкові новинки