"Донька сказала — мені личить": як військовий вернувся до цивільного життя після ампутації

Український військовий Андрій Коновалов — один із перших отримав протезування та пройшов реабілітацію на базі клініки Steward Health Care Malta (SHCM) у межах проєкту "Протезування українських військових 2023", створеного фондом Future For Ukraine.

Раніше, на своєму сайті фонд опублікував щоденник перебування військових на Мальті, у якому розповідалося про те, як Андрій та Віталій проходять реабілітацію після протезування та роблять свої перші кроки на протезах.

І ще: Команда фонду Future for Ukraine показала перші кроки захисників на протезах

Нагадаємо, що Андрій Коновалов отримав важке поранення під час контрнаступу, коли їхня бригада брала участь у звільненні Лиману. Виконуючи бойові завдання на Луганщині, військовий натрапив на протипіхотну міну, внаслідок чого втратив ногу.

Щоб дізнатись, як склалося життя Андрія Коновалова після протезування, ми зв’язалися з ним телефоном. Військовий відповідав на наші запитання бадьоро, відчувалося, що людина вірить у завтрашній день та цінує кожну мить, проведену разом із родиною.

Андрію, можете пригадати ваші перші кроки з протезом? Якими були відчуття?

Першими були думки — нарешті я пішов! Це щастя і радість! І з кожним днем це відчуття посилюється. Уже й бігати починаю, але поки на біговій доріжці. Радію, що поступово повертаюся до повноцінного життя. З'явилося більше мобільності.

Наскільки активно користуєтеся протезом?

Наразі можу навіть цілий день на ньому проходити. Але ще триває реабілітація. Займаюся із фізіотерапевтами: у басейні, на бігових доріжках, велотренажерах. Ходжу на різні масажі. Велотренажер дається найлегше. А от бігову доріжку тільки опановую. Ходити вже довго можу, а бігати ще ні.

Ви дуже цілеспрямований! Раніше ви казали, що хочете повернутися до професії та знову викладати фізкультуру у школі. Чи змінилися плани?

Навіть не знаю, що й сказати… На жаль, у мене після контузії “повилазили” деякі проблеми. І цим наразі більше переймаюся. Якщо підлікуюся, то, гадаю, зможу повернутися до викладання.

Прикро це чути. Але ж ви звернулися з цією проблемою до спеціалістів?

Так, звичайно! Лікування потроху допомагає.

Чи є підтримка з боку друзів, знайомих? Як вони ставляться до вашого “нового стану”?

Підтримка від родичів і друзів, звичайно, є! З друзями от нещодавно зустрічався у Києві. Коли приїжджаю на вихідних додому, у Вінницю, багато гуляю містом разом із рідними.

Який ваш особистий рекорд прогулянок на протезі?

Якось з друзями цілісінький день гуляли Києвом — з ранку аж до десятої вечора.

То ви себе готуєте до “Ігор Нескорених”?

Навіть не знаю (усміхається). Я, до речі, думав про таку можливість. Але поки не знаю, як воно складеться. Друзі та знайомі мене оберігають, завжди намагаються допомогти, як то кажуть, подушку підкласти (сміється). Але я відмовляюся — потрібно самому вчитися і звикати!

Тобто не подобається, коли вам активно пропонують допомогу?

Так! Знаєте, є люди з інвалідністю, які вважають, що їм усі винні — мені такий підхід не подобається. Мені ніхто нічого не винен, я мушу сам усе робити та покладатися лише на себе.

Як люди реагують на ваш протез? Чи є проблеми у пересуванні містом?

Є різні люди. Є байдужі люди. Приміром, коли я заходжу у метро, хтось поступається місцем, а хтось — ні, вдає, що не бачить мене… Але на що тут жалітися, коли навіть від матерів з дітьми відвертаються?! А взагалі я для себе не бачу великих проблем, коли потрібно пройти на протезі. От і в метро вже навчився їздити. Протез — це вже, як друга нога! Коли до нього звик, то взяв і пішов — взагалі проблем не бачу. Коли йду у штанях, то взагалі не видно, що я на протезі.

Що стосується проблем із переміщеннями містом, то, мені здається, це більше стосується тих людей, що на кріслах колісних. Для них не завжди є пандуси.

Андрію, ви молодець — тримаєтеся на позитиві!

Ну а що робити?! (сміється) Думаю, мені також допомагає моя попередня фізична підготовка.

Чи отримуєте підтримку від побратимів?

Так, ми з побратимами спілкуємося телефоном, коли вони на позиціях і мають змогу розмовляти. Вони підтримують мене, цікавляться моїм самопочуттям. На щастя, я єдиний протезований у своїй групі.

Як доньки відреагували?

Доньки вже звикли. Молодша на перших порах сміялася, мовляв, то є в тата ніжка, то немає. Я ж протез знімав, а вона раніше такого не бачила… А зараз от прикрасила мені протез наліпками, сказала — мені личить (усміхається).

Процес протезування — нелегке випробовування для будь-кого, потрібні сили та витривалість. Що б ви порадили іншим військовим, які очікують на протезування?

Не падати духом і не пускатися берега, бо буде ще гірше. Я маю на увазі, не вдаватися до вживання алкоголю і таке інше. Цього робити не можна! Краще читати книжки, дивитися фільми, комусь до церкви сходити. Спробувати знайти себе в якомусь занятті. Може комусь йога потрібна або психолог хороший.

Що особисто вас тримає на плаву?

Найголовніше — це родина! Вона допомагає мені рухатися далі по життю. Я вважаю, якщо вижив, значить для чогось мене тут залишили — маю щось важливе зробити.

Чи маєте мрію? Якісь найближчі цілі вже ставили перед собою?

Хочу в гори! Хочу придбати власне житло у Вінниці. Але для початку потрібно “виписатися” з армії. Наразі я проходжу повторну ВЛК. Якщо вирішать, що я обмежено придатний, то буду служити далі. Якщо ні — перейду до реалізації задуманого. На далеке майбутнє не хочу будувати планів.

Більш філософське запитання: які зміни у собі відчули після всього пережитого?

Змінився погляд на життя! Потрібно цінувати кожну секунду, кожен момент з близькими та друзями. Оскільки все це може зникнути дуже швидко — в одну мить можна все втратити.

До теми: Український захисник Сергій Дудік розповів, як живе після протезування у Вашингтоні

• Теги:
• Україна
• Війна
• ЗСУ