Біографія Павла Тичини – історія життя унікального українського поета однієї збірки

Радіо Максимум розповідає про життя та творчість відомого поета, перекладача та громадського діяча Павла Тичину. Читайте біографію – цікавинки про його дитинство, кохання, а також радянські умови творчого виживання під час тоталітаризму.

Павло Тичина походить зі старовинного козацького роду, оскільки його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького, пише Радіо Максимум.

Читайте також: Співати – це обов’язково, як дихати: біографія та таємниці Остапа Вишні

Дитинство та юність Павла Тичини

23 січня 1891 року в селі Піски, що на Чернігівщині в родині сільського псаломщика та вчителя безплатної сільської школи грамоти народився український поет Павло Тичина.

Родина Тичини була багатодітною: у Григорія Тимофійовича та Марії Василівни було 13 дітей, але до дорослого віку дожило дев'ятеро. Читати й писати Павло маленьким навчився самотужки, підсідав до школярів, яких навчав у їхній хаті його батько. Павло навчався спочатку в земській початковій школі в Пісках.

У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати", – згадував поет.

Павло Тичина, 1901 рік

Пройшовши проби голосу, у 1900 році став співаком архиєрейського хору при Троїцькому монастирі Чернігова й одночасно навчався в Чернігівському духовному училищі. У 1906 році вже написав свій перший вірш. Його твори вперше були надруковані в журналі "Основа". Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті "Рада". Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту. Павло одночасно працював редактором газети "Рада", технічним секретарем редакції журналу "Світло" (1913-1914 рр.), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916-1917 рр.).

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Відтак захворів на серцеву недостатність. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку. Тут юний Павло і зустрів Наталю – своє перше кохання. Але нещасливе, парі не судилося бути разом, оскільки дівчина померла від сухот. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій "Зоставайся, ніч настала…".

– Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. –
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.

Щось питає, обіймає
Чисте, біле, молоде…
І світає й не світає,
Тільки ранок не йде.

Ой ти ранку, любий сонку,
Треті півні голосні!
Взяв дівчину беззаконку
На двадцятій весні.

Встала Тала в білій льолі:
– Ну, приходь же, жду вночі, –
За вікном шумлять тополі,
Журавлині ключі… (Павло Тичина, 1916)

Павло Тичина, 1913 р.

Також свого часу працював у журналі "Мистецтво", в державному видавництві "Всевидат", завідував літературною частиною в Київському театрі імені Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко.

Подією величезної ваги в тодішній новочасній українській літературі стало народження першої збірки віршів Тичини "Сонячні кларнети" (1918 р.), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. Сергій Єфремов схарактеризував цю збірку як ту, де "вилився весь Тичина з надзвичайно своєрідною поетичною індивідуальністю, з дужим талантом, з усіма своїми позитивними й негативними сторонами".

У 1923 році поет переїхав до Харкова, де став членом редколегії щомісячника "Червоний шлях". Наступного року вийшла збірка "Вітер з України". Павло Тичина входив до щойно заснованої спілки пролетарських письменників України "Гарт". 1926 року він вже бере активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з Миколою Хвильовим, куди увійшли й колишні члени "Гарту". Відомо також, що Павло Тичина був дійсним членом Академії наук України (1929 рік) Знав кілька мов, перекладав багато творів.

Творчість за радянських умов

Великий вплив на Тичину мав арешт у "Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади" органами ДПУ навесні 1923-го його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, якого звинуватили в "українізації церкви". Тоді Павло фактично врятував його, переговоривши зі слідчими і написавши розписку, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу", – пише Український Інститут Національної Пам'яті.

У добу тоталітаризму Павлові Тичині довелося вибирати між життям і поезією. Це був час жорстоких страждань та душевних мук. Під час Другої світової війни поет перебував в евакуації в Уфі. Найбільшим здобутком цих часів є його поема "Похорон друга".

Павло Тичина

Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною системою стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим собою, призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і світової громадськості. У сучасників виявилося неоднозначне ставлення до його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви. П. Г. Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталітарної ідеологічної машини...", – пише Укрліб.

Навіть під час хрущовської десталінізації, Тичина лишився на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 1950-х – початку 1960-х років, і навіть виступив з осудом шістдесятників.

У 1970–1971 роках український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини "Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)". У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм.

У 1972 році після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним зі свідчень злочинної діяльності Стуса. Ось яку характеристику Стус дає творчості Тичини.

Як би там не було, Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші".

До слова, найфундаментальнішим твором П. Тичини була симфонія "Сковорода", яку Тичина писав майже протягом всього життя.

Відтак Тичина став директором Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Головою Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутатом Верховної Ради УРСР 1–7-го скликань і 2–5-го скликань. Він був міністром освіти УРСР і лауреатом Сталінської премії (1941), автором слів Гімну Української РСР. Але й також лауреатом Шевченківської премії (1962). Разом з Ліною Костенко та Іванем Драчем був номінантом на Нобелівську премію з літератури.

Сімейне життя Павла Тичини

Свою дружину Павло Тичина знайшов, шукаючи помешкання у Києві. Господаркою квартири була Катерина Папарук, що мала 16-річну доньку Ліду. Спершу мати вагалася, чи варто заселяти неодруженого юнака у квартиру, де проживає молода дівчина. Але потреба в грошах змусила пані дозволити 25-річному Павлу Тичині жити з ними.

Павло Тичина з дружиною Лідією

З часом Ліда почала проявляти увагу до поета. Стала незамінною для нього: бігала в бібліотеку, була першим слухачем віршів, давала поради… Вони доволі довго звертались один до одного на "Ви", але в щоденнику Тичина написав "моя" перед її ім'ям.

Познайомилася пара 1916 року, а офіційно зареєстрували шлюб аж 1939-го. Поет написав близько 200 сентиментальних листів до своєї Десюки (так називали Ліду вдома). Таких, наприклад:

Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка – хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки ваші і ваш сміх, і усміх ваш, і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, та вас найбільш цінує… Пишіть до мене, котенятко".

Усі часи, що вони провели разом або окремо (а це 44 роки), вона була його коханою, другом, помічницею у творчій праці, першим читачем, але й тямущим критиком. На 40-річчя знайомства поет написав їй такі рядки: "Дивлюсь на тебе я не надивлюся – на очі сірі й брови в формі дуг, для мене ти, як з пісні "біле гуся", – кохана, люба і дружина, й друг". Дітей у подружжя не було.

Павло помер раніше за Ліду, 16 вересня 1967 року, а поховали поета на Байковому кладовищі в Києві. Після смерті чоловіка, вона зберегла його архів та атмосферу квартири, де вони жили.

Велика любов до чоловіка, а також розуміння значимості постаті Тичини в літературному просторі України та світу, зумовили дбайливе ставлення Лідії Петрівни до квартири, яка продовжувала зберігати неповторний дух тичинівського генія. Стараннями цієї жінки була збережена не тільки творча спадщина поета, його архів та бібліотека, але й обстановка помешкання, яку організовував ще Павло Григорович. Не дивно, що останньою волею Лідії Петрівни було створення музею на базі квартири", – пише літературно-меморіальний музей Павла Тичини.

І це: Карпатський герой-месник та улюбленець селян – хто такий Олекса Довбуш

• Теги:
• Україна
• Культура
• Література
• Історія
• Цікавинки
• Популярне