5 книжок, які допоможуть повірити в свої сили

Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав цікаві книжки, які надихнуть вас на втілення мрій та задумів.

Для більшості з героїв цих книжок "складний період завдовжки з життя" виявляється перехідним – чи то у розуміння своєї долі, а чи в остаточний занепад. І лише віра, любов ближнього і власні душевні сили допомагають їм здолати всі труднощі й повірити в себе.

Це цікаво: Глінтвейн і хюґе: 5 книжок затишного осіннього чтива

"Стрімголов. Історія одного життя", Олівер Сакс

(К.: Наш Формат, 2017)

Олівер Сакс – один з найбільш знаменитих неврологів нашого часу, автор бестселера "Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом". Свою книжку, написану після того, як він дізнався про те, що смертельно хворий, автор "Стрімголов" написав слідом за улюбленим філософом Давидом Юмом. У такій самій передсмертній сповіді відомий філософ визнавав найбільшу жагу до життя саме тоді, коли дізнався, що помирає.

Утім, Саксу в своїй книжці вдалося розтлумачити, що саме при цьому мається на увазі вже сьогодні, а не триста років тому, коли писав його кумир. "Я несподівано відчуваю сфокусованість і бачу перспективу, – визнає автор. – Немає часу ні для чого несуттєвого. Я повинен зосередитися на собі, на моїй роботі і на моїх друзів. Я більше не буду дивитися новини по вечорах. Я більше не буду витрачати свою увагу на політику або суперечки про глобальне потепління".

У цій книжці Сакс спромігся оглянути своє життя бігцем, стрімголов, але з висоти – наче величний ландшафт, у якому найдрібніші деталі виявилися пов’язаними між собою.

"Ладнати живих", Маеліс де Керанґаль

(К.: Нора-друк, 2017)

На початку цього психологічного роману стається трагедія з трьома хлопцями-серфінгістами, пережити яку, крім них самих (а декому й цього не вдається) доведеться ще й згорьованим близьким. Загалом маємо характерний стиль викладу: рвучкий, стислий, конвульсійний. Нагнітаючи тривогу монотонним перерахуванням чи то деталей спорядження, яке збирали юнаки, а чи показників стану здоров'я, які озвучує лікар в госпіталі, автор вправно керує сюжетом – все прискорюючи темп оповіді. Але зіткнутися життю зі смертю доведеться у своєрідній дуелі співробітника відділу координації пересадки óрганів і тканин з батьками однієї з жертв аварії.

Якщо офіційна констатація факту звучить для них, як заключна сентенція, то "для Томá вона несе зовсім інший сенс і, навпаки, вказує на початок дії, на зачин процесу". Власне, ця частина роману, коли дія переноситься на стосунки між батьками, юнаком і прибулими лікарями-стерв'ятниками, видається найцікавішою в сенсі психологізму. Долати труднощі доводиться усім, оскільки навіть відпрацьований механізм іноді може схиблю вати, але не цього разу, коли команди при операції звучать, як накази, а сам юнак-координатор виявляється сірим кардиналом будь-якої серйозної справи.

"У пацієнта підозра на крововилив у мозок унаслідок черепної травми, термінальна кома, Ґлазґо-три, – він використовує відому обом мову – мову, яка виключає багатослів'я як непотрібне марнування часу, засуджує велемовність і чарівність слів, зловживає неособовими формами дієслова, кодами й акронімами; мову, у якій "говорити" означає "описувати"; інакше кажучи, надати відомості про тіло, зібрати всі характеристики його стану, щоб установити діагноз, призначити потрібні обстеження, забезпечити догляд і порятунок людини: потужність стислості".

"Мій останній континент", Мідж Реймонд

(Х.: Фабула, 2017)

Цей дебютний роман американської письменниці, який мав шалений успіх – про ще більш складні умови життя в екстремальному контексті полярної екзотики. І відстань між двома домівками – не єдине в любовно-пригодницькій оповіді, що роз'єднує серця.

"Ми з ним живемо на протилежних узбережжях і протягом тих восьми місяців на рік, що проводимо поза Антарктидою, підтримуємо зв’язок емейлами, скайпом або телефоном, – починається історія героїв. – У цьому сенсі ми схожі на пінгвінів: кожне живе своїм окремим життям, ходить своїми стежками, аж доки не зустрінуться на гніздуванні, роль якого в нас виконують оці експедиції на антарктичний півострів, де ми стаємо табором і відновлюємо сім'ю".

У такий спосіб люди стають схожі на об'єкти своїх власних дослідів, а природа в романі – ландшафту і стосунків – набуває рис мало не однієї з діючих осіб. "Дуже складно підтримувати стосунки, народжені серед пінгвінів – істот, чиї власні шлюбні звичаї нагадують океан, до примх якого вони постійно намагаються адаптуватися", – дізнаємося ми про специфіку "арктичного" кохання не лише згаданих птахів. Сюжет розвивається поволі, тривога нагнітається з кожним розділом роману, в якому насправді – звичне життя двох гідів на круїзних судах, які доправляють туристів в Антарктиду.

Але ж назви розділів про трудові будні двох закоханих, які також займаються науково-дослідною роботою – "Три роки до кораблетрощі", "Два роки до кораблетрощі" не дають забути про трагічний фінал. Хай там як, але суть роману – наче у великій картині Ярошенка – про те, що "всюди життя", навіть в арктичній пустелі, заселеній не лише пінгвінами, але й тими, з ким доводиться співіснувати, оскільки "обидва судна наштовхнулися на об'єкт, про існування якого екіпаж знав, але не зміг його побачити чи, може, не схотів цього зробити".

"Амстердам – Київ. І трохи святого Миколая", Галина Рис

(Брустурів: Дискурсус, 2017)

У цій захопливій книжці герої повинні мати сили, щоби осягнути одну істину і вирішити дві проблеми. Здавалося, не так вже й багато, але якщо уточнити, що мова про біблійні цінності старозавітного зразка, то труднощів буде чимало. По-перше, одному з героїв доведеться дізнатися про Святого Миколая "не як про усміхненого бороданя, намальованого на коробці шоколадних цукерок, а як про живого чоловіка, котрий ріс, кохав, служив Богові та людям і одного чудового дня ліг і вмер". Крім того, з'ясувати, хто ж автор таємничого рукопису, щоб зовсім безпардонно "прокричати йому просто у вухо, що так книжки не пишуться, однак він поняття не мав, хто автор цього рукопису".

Що ж до проблем і труднощів, то вони почалися дорогою з Амстердама до Києва, коли в аеропорту були переплутані валізи, і героїні дісталися речі чужого чоловіка, а герою – жіночі сукні, туфлі та цей самий незбагненний рукопис, який перевернув усе з ніг на голову в його звичному християнському світогляді. Чи варто казати, що далі була дружба, яка виросла на кохання, хоча кожен з героїв мав свої проблеми – чи то сестру, яку бив чоловік, а чи того самого Миколая, якого, за сюжетом віднайденого рукопису, били римські вояки, щоб зрікся своєї віри.

Історичні розділи з рукопису перемежаються побутовими історіями героїв, щоб врешті-решт скластися у роман виховання пригодницького формату й мало не кримінального зразка.

"Мельхиоровый слон, или Человек, который думал", Станислав Асеев

(К.: Каяла, 2017)

Труднощі, які довелося звідати автору цього філософського роману, не схожого на більшість подібного, "життєвого" кшталту книжок, почалися ще змалечку. Нещасливе дитинство, батько-пияк, задушливе шахтарське середовище, у якому зростала пещена дитина, видавалося лише епізодом з майбутньої захопливої пригоди, яу підготувала доля десь поза межами малої батьківщини, "эдак миль за шестьсот-семьсот от Украины, в прекрасных лесах Норвегии, где я полностью смог бы посвятить себя написанию книг, живя в тишине и покое от всех этих разнузданных криков вроде "борщ на столе" или "ганьба!".

Натомість навчання автора-героя на філософському факультеті довело, що все це складний період завдовжки з життя, яке довелося прожити в Україні. Утім, чи це той самий край, що ми звикли бачити? "Та Украина, которую я видел, была соткана из разбитых серых дорог, смешанных с грязью и шахтной породой, – дізнаємося ми з роману, – из пьяных бедных людей, для которых чёрные и серые тона засаленной, зачастую ещё советской, одежды стали национальными цветами, а рюмка водки в протухшем местном кабаке – единственным спасением от наступающего завтрашнего дня; из покосившихся старых домов, на чьи ещё хрущёвские облезшие заборы то и дело надвигались гигантские горы рыжих терриконов; из смога, порою накрывающего вечерний город такой пеленой тумана, что кашель становился чем-то естественным, почти привитым внутренним уставом двенадцатичасового рабочего дня; из двуглавого вензеля русского языка, в чьё грубое тело безжалостно впился местный мат, нередко заменявший одним восклицанием целые деепричастные обороты".

Саме тут у проходить межа між автором і героєм, а також "донецькою" прозою і сучасною українською літературою. Герой роману живе у своїй оповіді про дитинство з якого його виносить в ілюзорні "філософські" світи, натомість його автор залишився в Донецьку, з якого виїхали всі місцеві автори, і зник у безвість він саме у цих краях. Точніше, потрапив у полон як шпигун, і тепер його роман, певно, назвуть шпигунським.

Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ

Читайте також: В.І.Н. не Р.А.Б. та інші книжки бабиного літа, які варті вашої уваги

• Теги:
• Література
• Книжкові новинки
• Україна
• Суспільство
• Ігор Бондар-Терещенко
• Лайфстайл