В.І.Н. не Р.А.Б. та інші книжки бабиного літа, які варті вашої уваги

Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав цікаві книжки, які ідеально підійдуть для читання осінніми вечорами. Надихайтеся!

Раби Майкрософту в одних книжках цього огляду нагадують жертв більшовизму в других – в обох випадках вони далекі від "живого" життя. Тікають в альтернативну історію, фантастику, філософування про те, що вже не повернеш, збирання думок і грибів у кошик метафізичного реалізму і середньовічних авантюр.

Це цікаво: Любов чи кохання? 5 нових книг, які варто прочитати восени

"1917. Умные разговоры", Евгений Чириков

(К.: Каяла, 2017)

Суб’єктивне бачення спадщини свого іменитого предка, заявлене в передмові до цієї збірки спогадів, публіцистики та листування одного з найвідоміших письменників початку ХХ століття несподівано проявилося справжнім жанровим сюрпризом. Тексти складаються в роман з епохою, автор виростає на пророка свого часу, а його позиція – на оригінальну трибуну емігрантського месії.

Справді, писали в той період про більшовизм і більшовиків представники майже всіх літературний мастей і політичних конфесій – зокрема ті, що з пролетарської волі нових хазяїв опинилися на вигнані. Метафізичної ясності щодо проблеми досягали Бердяєв і Мережковський, глузливо-викривальної – Саша Чорний і Аверченко, трагічно-ліричної – Бунін і Купрін. Натомість символістська естетика як характерна риса не "революційно-футуристичного", а вічного, природного, логічного початку, розвитку і фіналу, що ріднить автора скоріше з Соловйовим і Бальмонтом, була притаманна саме його текстам у тодішній періодиці.

"– Очевидно, здесь имела место горная катастрофа! – заметил один из отшельников и начал нам целую лекцию по геологии. – Точно большевики побывали! – Тоже революция своего рода... – промычал кто-то. Геолог мрачно взглянул на него, поморщился и заметил: –Катастрофа, а не революция. Земля, как и все существующее на земле, строго и беспрекословно подчинена законам эволюции, никаких революций природа не знает. Бывают катастрофы, но не революции... Революция — это наша выдумка!"

"В.І.Н.", Валентин Терлецький

(Л.: Кальварія, 2017)

За своюєю абревіатурою цей містичний детектив нагадує "антикризовий роман" Сергія Мінаєва з викличною назвою "Р.А.Б.". Насправді асоціація не випадкова, адже у цьому випадку йдеться про це саме чеховське вичавлювання з себе раба, точніше – двійника, який таємничим чином поєднався з життям головного героя.

Журналісту з глянцевого журналу треба розшукати зниклого кумира, зірку, гуру цілого покоління, про якого всі кажуть з тихою побожністю. Він допомагає самим лише бажанням допомогти, залагоджує справи інших, на нього мало не моляться і дякують за доброту. "Часто-густо люди лише на кілька хвилин опинялися біля Нього, і перебували при цьому у суцільній темряві, не знали навіть, навіщо і для чого вони існують. А Йому достатньо було лише звернутися до них, озватися привітно, потиснути руку, поговорити – і вже ці ж самі люди йшли від Нього якісь обнадієні, радісні, просвітлені…"

Утім, чи можливо це, якщо ти не біблійний пророк, що малоймовірно у наш техногенний час, який у романі щоразу перегукується з євангельськими притчами. І в цьому випадку це нагадує "Останню спокусу Христа", у якій нас застерігають від надмірного упадання перед будь-ким на цій землі. Не сотворити собі кумира у даному випадку – означає розлюбити себе самого.

"Лише той, хто зможе подолати, а подекуди й вбити у собі самого себе, стає переможцем цієї найцікавішої й найнебезпечнішої гри – гри у себе самого, – дізнаємося ми з книги головного героя, що за постмодерністським каноном читається і проживається у роман. – Відчує на смак омріяну і таку бажану перемогу лише той, хто зможе назавжди вичавити із себе цього гравця, раз і назавжди видалити того, хто полюбляє грати у цю гру. Що ж має залишитися натомість? Порожнє місце? Кокон? Чиста сторінка? Чорна діра? Сяйво?"

"Небесна кравчиня", Галина Пагутяк

(Л.: Піраміда, 2017)

Містечкова демонологія у творах цієї культової авторки завжди перетиналася з християнською мораллю, але мала вигляд чи то добре забутих сюжетів зрідні старозавітної історії, а чи новомодних релігій з переселення душ. Цього разу вона майже впритул наблизилася до істинної природи Слова, яке насамперед – Його, якщо вже брати за гамбурзьким рахунком приналежності до релігійного формату твого краю, а вже потім – багатоликість "божественного" в будь-яких віруваннях світу.

І це розуміння прийшло до авторки майбутнього десятикнижжя – до збірки з якого увійшли повісті "Соловейко", "Гірчичне зерно" та "Небесна кравчиня", романи "Смітник Господа нашого" і "Біографія Леонтовича" – саме у контексті вічних тем. "На світі є дуже мало речей, яких неможливо уникнути. Наприклад, смерті чи беззахисності. Смерть можна полегшити надією на інше життя, беззахисність – надією на захист. Але у вічності ми беззахисні і смертні", – дізнаємося ми від авторки про ключ до її "Книги беззахисності" з майбутнього корпусу текстів.

Що ж до цієї збірки, то вона недаремно розпочинається символічною повістю "Соловейко", ніби входженням у річку жанрової чистоти. "Я лежала і боролась зі сном, ніби збиралася вирішити все у своєму життя зараз, не чекаючи ранку. То нічого, що я втомлена і навколо темрява, в темряві тролейбуси, поїзди, літаки: я й завтра буду так само думати. Прокинусь і скажу, тільки не знаю кому і що". Ближче до 10-го тому, ймовірно, дізнаємось, що йдеться все-таки про те, що всюди Бог. Навіть у темряві. Не кажучи про тролейбуси з поїздами.

"Ракурс", Світлана Талан

(Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017)

Розділи цього роману з часом, періодом, а чи цілою епохою – становлення, зневіри, надії – чергуються, мовити б, ніби ясне з темним. Розповідь молодої жінки, якій не щастить з чоловіками – це ніби сповідь берегині тих зросійщених місць, звідки вона родом, чи пак з Луганщини. "Коли я задумуюся про те, звідки в моїй крові взявся отой бунтар, то знаходжу лише одне пояснення: від діда. Річ у тім, що моя мама не корінна луганчанка, вона родом із Західної України, а її батько був членом УПА, за що й був репресований. Щоліта мої батьки одразу відправляли свою неслухняну дитину до діда на відпочинок, але я знала, що швидше на виховання. І там починалося моє справжнє життя!"

Натомість "чоловічі" розділи – на відміну від подібного "розподілу" в того ж Милорада Павича в "Хазарському словнику" – більш реалістичні, брутальні, споживацькі. "– А якщо нас приєднають до Росії, то також буде непогано, – міркує Антон. – Донбас в Україні ніхто не бере до уваги, то вже краще бути з братньою Росією, ніж під пресом Києва, – підтримує його Юра. – Донбас буде вільний і процвітаючий, – кажу я. – Не знаю, коли це станеться, але впевнений, що тут не буде й ноги правосєків".

Отак і триває це невеселе дійство у жіночо-чоловічих ракурсах одного українського поля – від весни 2014 року до осені 2015-го – у якому дівчина з госпіталю для ветеранів війни часом виявляється більш свідомою, ніж хлопці з шахти на шашликах під Луганськом.

"Король болю", Богдан Коломійчук

(Х.: Фоліо, 2017)

Авантюрний роман, навіть назва якого "Король болю" звучить не похмуро, а на диво грайливо, як "Карамболь". З одного боку, гратися (і вигравати) його героям випадає лише наполовину – цим займається один з них, найманець-кавалер-коханець, адже мова про часи Середньовіччя, ще й про теперішню Галичину під владою Речі Посполитої. З іншого боку, коли на допомогу йому приходить маг-алхімік, бо самої лише бойової техніки виявляється замало, одразу стає зрозуміло, що насправді жити весело, грайливо і навіть безоглядно з численними представниками (і представницями) побутового демонізму – просто і зовсім не страшно.

Але допоки сили зла не викликають на поєдинок, і в одного з героїв не з’являється мета – згідно з волею короля Сігізмунда ІІ Августа знайти і врятувати від загибелі королівську дитину-байстря. Саме тут, дорогою до Познані, й трапляється зустріч із справжнім королем середньовічного світу, тим самим володарем болю, під час якої гратися в будь-які ігри вже не випадає. Дійство нагадує одночасно "Гру престолів" Мартіна і "Чигиринського сотника" Кононовича – яскравістю образів, "демонологічною" естетикою, безперечною кінематографічною стилістикою.

Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ

Читайте також: Козаки Дніпрогесу і дембельський альбом: 5 книжок, які вас здивують

• Теги:
• Ігор Бондар-Терещенко
• Література
• Книжкові новинки
• Лайфстайл