Український військовий і поет: найкращі вірші Павла Вишебаби

Український захисник, екоактивіст, музикант та поет Павло Вишебаба підтримує цивільних українців та військових своєю творчістю. Він пише неймовірні вірші, які торкаються душі.

Українську літературу не спинила війна, а навпаки. Автори з подвійною наснагою почали творити і продавати книжки українською. Зокрема Павло Вишибаба презентував книгу "Тільки не пиши мені про війну".

Читайте також Юрій Іздрик про кохання і життя: найкращі вірші улюбленого поета

Найкращі вірші Павла Вишебаби

"Замість сповіді"

Отче, я лише людина, як і ти,
віру втратив і не буду прикидатись.
Я досяг такого рівня самоти,
що сповідуватись, певно, вже не здатен.

Не готуйся відпускати без гріхів,
моя совість не відгукується більше.
Від загиблих відганяючи птахів,
не молитви я зачитував, а вірші.

Хай не посланцю від бога, – без образ, –
капелане, я кажу тобі як брату:
як же хочеться пожити інший раз,
як же інколи не хочеться вмирати.

Не прийми за малодушність чи за страх,
я здебільшого до смерті став байдужий
та побачиш тих лелек на димарях,
випадковий відблиск неба у калюжі,

як рікою йде туман, мов паротяг,
і подумаєш, що можна б ще пожити…
Хоч яке просте чи то складне життя
після місяців над прірвою у житі.

Я люблю це бубоніння молитов,
отче, почитай їх доки буду спати.
Дай мені благословення на любов,
обіцяй, що ми ще зможемо кохати.

"Спрага"

Як замовкнуть усі автомати
і розчуємо врешті весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну,

розчинити її клятий запах
у солоному потові вдвох.
Я по мушках, по зоряних мапах
вивчу всю, як створив тебе Бог.​​

І коли охолонуть гармати,
як же гаряче буде в ліжках.
До укусів тебе цілуватиму,
щоб стирався із пам’яті жах.

Щоб твій стогін злякав порожнечу.
Я тебе перед втомленим сном
обійматиму безкінечно,
а на ранок любитиму знов.

І якщо нас помилує фатум –
пережити цю люту весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну.

Український захисник, екоактивіст, музикант та поет Павло Вишебаба

"Доньці"

Тільки не пиши мені про війну, розкажи, чи є біля тебе сад,

чи ти чуєш коників і цикад, і чи повзають равлики по в'юну.

Як у тих далеких від нас краях називають люди своїх котів?

Те, чого найбільше би я хотів, щоб не було суму в твоїх рядках.

Чи цвіте там вишня та абрикос?

І якщо подарують тобі букет, не розказуй, як бігла ти від ракет,

Розкажи, як добряче нам тут жилося.

В Україну запрошуй усіх людей, тих, кого зустрінеш на чужині,

ми покажемо кожному по війні, як ми вдячні за спокій своїх дітей.

"Картини"

Кохались так, що падали картини,
і янголи, що тут жили одвік,
не полишали сутінків квартири.
Диявол перейшов би на наш бік,

якби тоді поглянув нам у душі,
коли на відстані кордонів і постів
кохали так, що неможливо дужче,
кохали без дзвінків і без листів.

Тому що зустріч буде землетрусом,
тому що бракуватиме часу
згадати про подолані спокуси,
про янголів присутність мовчазну.

Про переїзд з квартири на квартиру,
кохання без уміння та прикрас.
Залишилось розвісити картини,
щоб падали на когось після нас.

"Серце ріки"

Командире, прийом, затягнулась нічна переправа,
пливемо по ріці, що на мапах завширшки з канаву,
а на ділі, напевно, за повінь дніпрову повніша,
місяць зблід і сконав, його рештки хитає на брижах.

Човен стільки ж примітний, як вія на чорнім савані.
Поводир із місцевих, не схоже, що це підстава.
Стариган ледь при глузді, давно на порозі смерті,
а проте відчуває дорогу нутром і жердю,
він знаходить мілини, немов у підводній темряві
чує серце ріки та веде нас його артеріями.

Цербер – пес чотириногий,
а Ітака – острів.
Як почуєш дзвін тривоги,
не питай, по кому обстріл.

Командире, завдання складніше, ніж нам здавалось,
чортопхайка заледве повзе, хлопці сплять повалом,
і човняр вимагає платні, як сварливий рикша,
традиційно тут кожен дає йому найцінніше.

Не до якоря там, де вже кинуто спершу жереб,
без старого нам годі дістатися того берега.
А зі мною лише телефон, – ні імен, ні сімок, –
там нічого такого: дитина під першим снігом.
Інші спогади стерлись, а цей віддаю за греблю,
все одно він із тих, що зашитий під самі ребра.

Нарід – гірше від пробоїн,
п’ята ходка з потойбіч,
а монети золотої,
курва, жодної за ніч.

Часом втома долає, то слухаю вас знічев’я,
саме там, де і ти, якось їхав вдівець-священник
і казав, що усі – материк, і ніхто не острів.
Так от ваша земля нині рветься, мов лляна постіль,
узбережжя по швах розверзається на фіорди.
Стільки вашого брата, хоч вішай тризуб над бортом.
Води тихі, бо серце ріки у жаху завмерло.
Варто ще роз’ятрити її зайвим рухом жерді –
серце геть переповниться болем, безумством, звірством
і розірветься, точно кажу вам, воно розірветься.

Прощавай, моя любове,
човник суне під дощем.
Рейси йдуть цілодобово,
діють пільги: нам – без черг.

"Мовчання"

Щоб сховатись від смутку та порожнечі,
ми говоримо про дріб’язкові речі,
так світанок розмінюється на вечір.

Опадає пітьма під вагою зливи.
Кожен злочин обтяжується мотивом.
Кожен з нас замовкає про особливе.

Темнота спонукає себе картати.
Пам’ять знає навпомацки кожен кратер.
Врешті-решт, ми усі мовчимо про втрати.

Мовчимо про усе непідвладне мові,
гарячково розставлені розділові,
непромовлені вчасно слова любові.

Про утрачений рай і своє вигнання
із дитинства, можливо, чи то – зі спальні,
де не чутно ні стогону, ні мовчання.

Про змарнований час, що крізь пальці лине.
І якщо перевести в пісок години,
ми би йшли через дюни, мов бедуїни.

Те, про що говорити не стане сили,
у пітьмі проступає волоссям сивим
і виводить мовчання німим курсивом.

"Плюс"

Як ти? – не буду тебе питати.
Довгі подробиці – атрибут
мирних часів, нині інший статус.
Просто, будь ласка, будь.

Курс на життя зараз не дорожчий
за нафтовий барель, та я молюсь.
Фронт, укриття, чужина абощо –
просто постав тут плюс.

Маєш, напевно, чималий клопіт,
часом і я наче з ніг валюсь.
Дві наші долі малюю на попелі:
лінія, лінія – плюс.

Український захисник, музикант та поет Павло Вишебаба

"Моє покоління"

Історія в книгах довга, наживо – минає стрімко,
моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.
До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,
дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.

Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,
над головами уламки, з-під ніг вилітає попіл,
контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.
Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив.

Якщо би всю сіль з копалин жбурнути в страждання світу,
то більшість у наших ранах розквітла би горицвітом.
Із кожним життям навколо недоля і доля спільні.
Прислухайтесь – у полоні ворожому чутно співи.

За мить як піти в атаку, ми молимось про спасіння,
якщо Бог і є, він носить форму мого покоління.
Чи прийме він нас, хто знає. Святих серед нас немає.
Дивіться, як ми лютуєм, як пристрасно ми кохаєм.

Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,
ми билися, як востаннє. І вижили. І померли.
Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно
читаєш це українською, значить ми бились гідно.

Павло Вишебаба народився у Краматорську. Він – поет, музикант, екоактивіст та командир відділення ЗСУ у 68 ОЄБр ім. Олекси Довбуша. Військовий пише вірші та дає благодійні концерти. У 2022 році видав збірку "Тільки не пиши мені про війну".

Цікаво Улюблені вірші Сергія Жадана, які вражають до глибини душі

• Теги:
• Україна