Улюблені вірші Сергія Жадана, які вражають до глибини душі

23 серпня відомий український письменник Сергій Жадан відзначає свій день народження. Зібрали для вас найкращі вірші Жадана про кохання, життя та Україну, які точно не залишать вас байдужими!

Сергій Жадан відомий не лише як поет, прозаїк та музикант, але й як активний громадський діяч і волонтер. Та все ж саме вірші зробили його відомим, тому ми зібрали улюблені поетичні твори Жадана. Насолоджуйтеся!

Читайте також Найкращі вірші Юрка Іздрика

Найкращі вірші Сергія Жадана

***

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

***

Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не слухаєш,
оскільки знаєш і так,
що я скажу,

тому що в цій мові не лишилось
жодних нормальних слів,
тому що синтаксис,
який нас рятував,
давно застарів,
тому що повіривши одного разу,
будеш вірити до кінця,
тому що мені саме тепер
не вистачає
твого імені та лиця,

я не дам тобі жити так,
як ти хотіла – мені на зло,
ніби я не зупиняв для тебе кров,
ніби нічого і не було,
я все одно спробую хоча б якось
тобі допомогти,
я все одно все зіпсую,
все одно досягну мети.

Сама подумай –
як би я відмовився від твоїх листів?
Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.
Я хотів, щоби все було так,
як хотіла ти.
Тому доведеться далі
писати всі ці листи.

Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
щастя не оминеш.

Сергій Жадан з колишньою дружиною / facebook.com

***

Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй підозри, знищуй сміх,
довіра сходила на нас усіх,
тому знищуй те, що дісталось тобі,
те, що вигадалося в боротьбі,
те, що втратилося без жалю,
те, що я і дотепер люблю.

Стирай адреси та імена,
ти й далі лишаєшся така одна,
таких як ти важко знайти,
пали ці нікому не потрібні мости,
пали книги, пали словники,
готельні чортові рушники,
постіль зі слідами чорнил,
ошмаття прапорів та вітрил,
знищуй голос, знищуй слова,
ти далі будеш так само жива,
знищуй усе, що створила сама.
Все буде добре. Триває зима.

Забудь кожен із осінніх домів,
забудь усе, що я умів,
забудь усе, що вміла ти,
пали ці обірвані мости,
випалюй сліди поразок і втрат,
раптом захочеш повернутись назад,
раптом згадаєш собі ще раз,
після всіх проклять і образ,
як добре було, як нестерпно було,
як тебе нищило і вело,
як це торкалось твоїх основ,
як просто все це почати знов.

Тому краще знищуй, краще пали,
неважливо хто, неважливо коли,
неважливо навіщо, неважливо з ким.
В тебе попереду ще стільки зим.

***

Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

***

Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?

Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.

Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

***

А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом.
Диявол, Маріє, керується єдиним правилом —
він вводить тобі під шкіру мед і олово,
він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.
Ходи тепер з його головою, дивися його очима,
Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.
Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.
Залишишся з тим, у що віриш, себто, із тим, що маєш.
Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса,
в легені йому залито вогонь, в очах йому тане бронза,
шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,
влаштовує перестрілки й вуличну різанину.
Приводить до себе вночі золотих китаянок,
топить в затоці їхні тіла на ранок,
вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,
просить віднести, записує на шпалерах адресу.
І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,
ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,
зношував серце під улюбленою футболкою,
пробивав собі шкіру його циганською голкою.

Але мене завжди рятувала твоя увага,
тримала твоєї любові липнева спрага,
боронили твої дерева, що снігом покрилися,
наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.
Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,
з нашими голосами, з нашими снами.
Він має справу з шовком, він тримається суші.
Що йому наші біди, що йому наші душі?
Йому ніколи не знати, як ламається голос
від розмов із тобою, як висихає горло
від того, що ти мовчиш, як виростають рослини
й гояться шрами від твоєї світлої слини.
Що він може знати в своїй майстерні?
Наші співи для нього — такі нестерпні.
Наша запеклість для нього — така противна.
Відсутність віри для нього особливо дивна.

***

Цілий місяць вони стояли при цій ріці.
Цілий місяць ріка була нерухома й близька.
Не можна було палити вогонь, і мовчали курці.
І з цього боку стояли війська.
І з того боку теж – стояли війська.

Чорна ріка,
тече собі чорна ріка.
Важко бути з нею так довго разом.
Яка вона в серпні глибока, яка в’язка.
Якою вона буде, коли впаде в Азов?

Чути було, як у темряві працюють серця.
Ніхто не знав, що буде наприкінці.
І течією з півночі їм принесло мерця –
непоквапливого, як усі мерці.

Ніби його сюди принесла давня біда,
і тепер ось розвертала в різні боки.
В пробитих легенях його стояла вода –
чорна солодка вода степової ріки.

Йди, чоловіче, звідси, проминай береги,
забирай із собою свою смерть і страх,
тут і нам, живим, не вистачає снаги,
а що вже мертвому робити на цих берегах?

Забирай свою смерть із собою, забирай її,
забирай її подалі від цієї ріки,
забирай її з темної течії,
забирай звідси мертві свої кулаки.

Течія прорізалася в теплій руді.
Місяць відбивався в лисичих очах.
А він лежав, розкинувши руки, на серпневій воді,
важкий, мов хрест на чоловічих плечах.

І тягнувся річищем кудись на Схід,
тягнувся цим безкінечним дінцем,
і чоловіки при березі дивились йому услід,
і плакали за цим мерцем,
ще за одним мерцем.

Земля сполоханих риб і степових птахів.
Земля золотих пшениць і палених трав –
хтось напише колись історію цих берегів,
історію цих русел і цих переправ.

Хтось впише в цю історію всі імена,
імена гострих акацій і зелених кропив.
Правий берег, об який б’ється луна.
Лівий берег, з якого ніхто не відступив.

Вересень 14-го

Школа міліції. Вересень 14-го.
Всі сидять під стіною, в затінку,
який не прострілюється снайпером.
Кришена цегла, консервні банки, наповнені літнім дощем.
За брамою школи квартали,
з яких намагається вибратись літо.

Він сидить проти сонця, чорний, ніби надгробок сам собі.
Привалився спиною до гарячих кахлів школи міліції.
Співай з нами, - сміємось до нього, - що ти? Співай з нами, -
говоримо з чорною тінню, за якою не видно очей.

Але він відмахується. Я не співак, - говорить недбало, -
я вбивця.
Я вбивця, - повторює так, ніби говорить – я листоноша,
я працюю листоношею.
Співайте самі, - посміхається, розглядаючи нас, -
Співайте, я послухаю, я покараулю.

Чорна осінь 14-го. В казармах школи живуть добровольці.
На полях довкола міста гниють соняшники і загиблі.
Сонце нагріте, ніби диня в спаленому чорноземі.
Співайте без мене, - говорить він утомлено,
і всі співають.

За спиною в нього місто з розбитими школами.
За спиною в нього поле,
з якого другий тиждень не забирають загиблих.
За спиною сонце, сонце раннього вересня,
застигле сонце, яке нікого тут уже не зігріє.

Дивиться на нас, і за нашими спинами бачить дерева.
Червоні сосни в сліпучому піску.
За нашими спинами лише солодкий туман.
За нашими спинами жодного померлого.

І скільки б ми не співали до нього,
скільки б не кликали до гурту,
якими б голосами не витягували його з темноти,
нам із ним уже ніколи не співати разом,
втрачений голос болить, як відрізана фаланга.

Сонце стоїть над червоними соснами.
Всі ж ми розуміємо, з чого робиться наша історія.
Історія це тінь, яку відкидають живі.
І тінь, яку відкидають загиблі – це теж історія.

***

Чорна зоря арештантів висить угорі,
і стебла трави від нічного туману важкі й вологі,
і юний торчок дивиться на ліхтарі,
сидячи третю добу в обласній наркології.

І доки сплять на матрацах брати-торчки,
доки прострілюють тишу старі пружини,
доки пливуть сновидінь золоті річки,
він співає тюремних пісень, не дотримуючись режиму.

І місяць ховається злодієм серед хмар,
і втирає сльозу найпохмуріший санітар,
заливаючись жовтим чаєм із сушених трав,
поминаючи добрим словом старий мінздрав.

І він співає:
той, хто боїться, той зводить високі мури,
Джа не вигадував для мене цю трудову терапію,
мудрості мені не добавлять жодні мікстури,
я завжди буду робити лише те, що я вмію.
Ніхто не скаже за мене мої слова.
Ніхто не зробить за мене мою роботу.
Час на волю, бо скоро почнуться жнива,
І тому сидіти мені тут, скажемо прямо, без понту.
І коли я вийду звідси, збиваючи вранішні роси,
і коли я прийду додому запашними полями,
старенька мама віддасть мені мої папіроси,
а друзі дитинства зійдуться з повними кораблями.
І ніч буде минати, і туга з нею,
і падуть вавилонські стіни, тюремні мури,
і йдучи до праці скошеною стернею,
будуть співати псалми втішені драпокури.

Ніч відійшла за мости, за темні горби,
із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,
і радість росла, мов лісові гриби,
над печальним торчком і розчуленим медперсоналом.

І слово правди здіймало своє крило.
І здіймало своє крило слово любові.
І сонце в зеленому небі на захід пливло.
І тягнулись за сонцем зернові та бобові.

Читайте також: "Можна любити Україну російською мовою": інтерв'ю із Жаданом

• Теги:
• Сергій Жадан
• Література
• Вірші
• Лайфстайл
• Культура