Вірна Рука письменника, або Найкращі зарубіжні переклади цього літа

Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав найкращі зарубіжні переклади, які треба прочитати цього літа. Збережіть собі!

Переклад завжди вважався такою собі панацеєю від усіх негараздів для письменника. У переклад тікали за важких часів, коли не можна було висловити вільну думку, перекладом заробляли на прожиття, коли вилучали з літератури. Уже в наш час все змінилося, і тому не дивно, що з’являються переклади не лише сучасних бестселерів, але й давно прочитаної класики.

Утім, це вже інша класика, не "заробітчанського" характеру і стислого, адаптованого вигляду, якщо говорити в контексті вищезгаданого перекладацького життя-буття.

"Віннету І.", Карл Май

(Л.: Астролябія, 2017)

Це перша книжка з відомої "індіанської" епопеї видатного німецького автора, перекладена Наталкою Сняданко для культового львівського видавництва. Задумка проста – подарувати українському читачеві класику жанру, нарешті викладену рідною мовою. Історія про плем’я апачів, їхнього ватажка Віннету і його друга Шатерхенда, який час від часу був то Вірною Рукою, другом індіанців, то наразі вже більш адекватно – Вбивчою рукою – з’явилася у нас доволі давно, десь у 1970-роках, будучи доступна лише знавцям або німецької, або польської.

Саме в такому варіанті трилогія вільно продавалася по численних книгарнях за радянського часу. А розповідалося у ній, а також знімалося в кіно з численними варіаціями і продовженнями – про історію підкорення Дикого Заходу, колонізацію індіанських племен прибульцями з Європи, боротьбу аборигенів за незалежність та іншу юнацьку романтику. І розповідь ця за всі часи тішила душу занудженого класикою читача легкістю викладу, динамікою сюжету, яскравим психологізмом характерів.

"Химерність моїх думок", Орхан Памук

(Х.: Фоліо, 2017)

У новому романі сучасного турецького класика, перекладеному Н.Третяковим, подана панорама життя у майже сорок років: від кінця 70-х майже до наших днів. Звичайно, є велика кількість героїв, докладна турецька історія і майже повна топографія Стамбула, і про все розповідається з медитативною східною неспішністю. Головний герой, якого протягом оповіді то запрошують в гості багатії, то грабують вночі злодії – це такий собі Дон Кіхот з Туреччини.

Він торгує бузою – традиційним напоєм з символічним, як у кефіру чи квасу, вмістом алкоголю. Коли алкоголь був заборонений, турки вважали, що в бузі "градусів" немає, натомість тепер, коли алкоголь фактично дозволений, бузу ніхто не купує. Але для нашого героя це аж ніяк не привід кидати торгівлю – адже без нього старозавітній напій взагалі зникне, і хто ж буде гукати нічним Стамбулом: "Буза! Кому бузи?".

Насправді, старий продавець просто не може без нічного міста, що римується з його "дивними думками": "Коли він кричав "буу-заа" на напівосвітлених вулицях, він не просто волав до закритих фіранок, за яким ховалося життя цілих родин, до голих нефарбованих стін чи до псів, чию незриму присутність він відчував по темних завулках; він також звертався до всесвіту у себе в голові. Тому щоразу, коли він кричав "буу-заа", він відчував, що образи його думок вилітають у нього з рота, немов бульбашки зі словами в коміксах, щоб розчинитися на втомлених вулицях, як хмари".

"Посмертні записки Браса Кубаса", Машаду де Ассіс

(Л.: Кальварія, 2017)

Ця химерна книжка, майстерно перекладена Галиною Вербою, написана, за словами автора, "пером іронії та чорнилом меланхолії". Від самого початку оповіді нас напівжартома переконують, що серйозні люди будуть розчаровані, не знайшовши ознак роману, а веселі й легковажні, не побачивши звичної "жанрово-стилістичної" рутини, з радістю запізнаються з героєм твору. Попри те, що це … "твір покійника". Отак і триматиме увагу читача ця сама "розхитаність" викладу і навіть заявки, пардон за каламбур, на життя.

Для перших, освічених, у назві вчуватиметься Лесь Курбас і "Посмертні записки Піквікського клубу" Дікенса, а далі ще й Ролан Барт, яий писав про "Смерть автора". Для більш легких на вдачу читання подарує знайомство не з набридлим постмодернізмом, як може, видатися, а з цілком типовим бразильським реалізмом. У латиноамериканській культурі взагалі інакше ставляться до культу смерті – веселіше, практичніше, більш адекватно.

Ось і цього разу багатий одинак вирішує описати своє життя після смерті, розглянувши його в контексті історії людства, моралі, загалом етичних норм і правил. Могила для нього – лише колиска нового життя, а свій твір він порівнює з біблійним "П’ятикнижжям" – з тією лише різницею, що про свою смерть Мойсей там говорить наприкінці, а наш автор розводиться про неї від самісінького початку. Іронія, скепсис і сатира при цьому, звичайно ж, додаються.

"Як я став письменником", Анджей Стасюк

(Брустурів: Дискурсус, 2017)

В Україні цього відомого польського автора виходили не так вже й рідко, але в часовому розумінні вони "рухалися" до нашого читача у зворотному, так би мовити, напрямку. Тобто від часу теперішнього до періоду зростання і становлення, власне, як письменника, про що зазначається у назві цієї автобіографічної прози, перекладеної Богданом Ославським. І якщо сьогодні – це подорожі, то у ранній період творчості – час "ситуативної" стагнації в умовах загниваючого, чи пак розвинутого соціалізму. Яким було життя за того "радянського" часу навіть у ближньому нашому зарубіжжі?

У принципі, країни соцтабору мало чим відрізнялися від нашого рідного совка. І там, і тут панувало ідеологічне засилля штампу, кліше і партійних норм. Якась порожня бляшанка з-під імпортного пива чи пачка з-під екзотичного сорту американських цигарок стояла на почесному місці в серванті однакового польського, чеського чи болгарського зразка – на відміну від ондатрової шапки вже в українського обивателя. Трохи полегшувало життя існування валютних крамниць на зразок радянських "Берізок", звідки можна було дізнатися про існування зовсім іншого, екзотичного світу джинсів і жуйок.

"Я любив атмосферу "Певексів", – згадує автор. – Це був вишуканий світ. Сигарети коштували, як правило, сорок п’ять центів. Бастоси були по тридцять п’ять. Заходив і божеволів. Чудеса. Як в американському кіно. "Ґордон", "Вокер", "Наполеон", мереживні труси, жінки із завивками, чоловіки у шкірянках. Людина чулася зніяковілою, ніби якийсь Янко-музикант".

"Розвилка", Тетяна Бонч-Осмоловська

(Х.: Фабула, 2017)

У цій незвичній збірці повістей та оповідань читачеві пропонують зануритися в альтернативну історію ХХ століття, спробувавши уявити, як би виглядав світ без Радянського Союзу, Третього рейху і Другої світової війни. Якими були б люди, якби століття тому, перебуваючи на розвилці історії, вибрали інший шлях? З одного боку, сюжет цієї прози рухають то невловимі радянські розвідники ("В полоні запечатаних колб"»), то надміру обдаровані діти Соломона Глазова ("Сиблінги, або З Феодосії на Марс"), а чи пригоди загадкових кристалів ("Етюд в чорно-білих тонах").

Але насправді керує і авторкою, яка мешкає в Австралії, і читачем у процесі знайомлення з її баченням минулого і сучасного – бажання ревізувати історію у найкращому із сенсів цього слова, тобто – у літературному. Оскільки більш за все "Розвилка" нагадує мрії Набокова про ефемерний рай колишньої Росії, відроджений ним у романі "Ада, або Радощі пристрасті". Те саме іноді трапляється тут, де мрія про емігрантську оазу, збудовану на мріях про краще життя, таки збувається. Але якою ціною?

Технологія відома – з фейлетонів Довлатова і скетчів Геніса – це експорт старозавітних знать і умінь у зарубіжне майбуття. "Батьки перевозять дітей і своїх батьків, переселенці, закриваючись долонею від сонця, вдивляються в піну над скелями, – змальовує авторка панораму великого переселення народів. – Бабусі везуть у валізах добірки журналу "Огонек", томи творів Льва Толстого і Максима Горького, колекцію мультфільмів про дармоїда вовка і садиста зайця, про вухасту тваринку і хитромудрого кота. Вони повинні посіяти в дитячих мізках насіння рідної, звичної їм культури".

Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ

Читайте також: Роман у картинках і художник в ікринках: 5 "смачних" книжок літа

• Теги:
• Книжкові новинки
• Література
• Ігор Бондар-Терещенко
• Лайфстайл