Шпигуни, вампіри та інші жахи: ТОП-5 нових пригодницьких романів

Шпигунський роман, карпатське фентезі, готична містика – саме те, що треба цієї осінньої пори. Щоби уяву – всупереч всім похмурим прогнозам – розбудили яскраві емоції, екзотичні сюжети і стрімка оповідь.

Джон Бакен. Тридцять дев'ять сходин. – Х.: Фабула, 2016

Історія цього роману справді дивовижна. Майже така сама, як карколомна кар'єра автора, колишнього британського юриста, що був секретарем у верховного комісара імперії у справах африканських колоній. Він, їздячи Південною Африкою у самий розпал Англо-бурської війни (1899–1902), потім спробував щастя як видавець і нарешті, перед Першою світовою війною став шпигуном. Тобто секретним співробітником британської розвідувальної служби, саме під час якої, у 1915 році, був опублікований його перший "шпигунський" роман "Тридцять дев’ять сходин", який мав гучний успіх.

Щоби уповні зрозуміти гостросюжетний драматизм оповіді, варто згадати нещодавній фільм про Шерлока Холмса з Робертом Дауні-молодшим в ролі легендарного детектива, в якому він блискавично пересувався зі сцени в сцену, міняючи дорогою личини. Те саме в романі Джона Бакена, чий герой, неперевершений Річард Ганней, що згодом довгий час мандрував його творами, володіє здібностями перевтілюватися буквально на очах. Пришвидшуючи при цьому сам сюжет.

Не можна було гаяти ні секунди. Діставшись Юстон-Роуд, я помчав щодуху. Годинник на вокзалі показував п'ять хвилин по сьомій. Купувати квиток не було часу – не кажучи вже про те, що я так і не вирішив, куди саме їду.

Так, буквально на двох сторінках оповіді, наш герой встигає обдурити переслідувачів, переодягшись молочником, дістатися вокзалу, і поки ви перегортаєте сторінку, вже мчить у потязі назустріч черговій пригоді.

Марина Смагіна. Волковиці. – К.: КМ-Букс, 2016

Здавалося, писати сьогодні захоплююче фентезі, не наслідуючи найкращі зразки цього жанру на кшталт творів Джоан Роулінг, Джона Толкіна чи Джорджа Мартіна, майже неможливо. І тим не менш, талановитій авторці з Херсона в її дебютному романі, що переміг на цьогорічному конкурсі "Коронація слова", це якнайкраще вдалося. У принципі, "фольклорними" стежками народної традиції нещодавно вже пройшлися і Таня Малярчук з її "Звірословом", і Руслана з її "Дикими танцями", запозиченими з гуцульської культури. Утім, у "Волковицях" все інакше.

З одного боку, тут так само воскресає давня карпатська магія, помножена на українську демонологію з міфологією вкупі. Але у тому-то й річ, що, бачене начебто збоку, а не з буденного, прикладного і дидактичного нутра цього явища – фольклорного твору в обрамленні сучасних письменницьких технік. Історія про гуцульське село, яке не знайдеш на жодній мапі, бачиться справді чарівною, зачарованою, майже чаклунською. Власне, й за самим сюжетом, коли юна студентка потрапляє в сиву давнину історії роду, розплутуючи магічний клубок прокляття і прадавніх чар, сучасне стикається з минулим у всій його "фольклорній" красі. Коли "події збігаються та переплітаються, утворюючи дивний візерунок на полотні часу".

Галина Пагутяк. Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками. – Л.: Піраміда, 2016

Якщо раніше авторка цього роману писала екзотичні тексти, дія в яких відбувалась у вигаданих місцевостях з напівказковим ландшафтом, як у "Писарі Східних Воріт притулку", то з часом вона переорієнтувалась на не менш плідний щодо захопливої романтики, суто "місцевий" матеріал. Так, наприклад, цього разу маємо давню історію з життя прикарпатських бойків, свого часу розказану Іваном Франком у нарисі "Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році". У нарисі класика використані спогади очевидців, записані дослівно, з усіма мовними особливостями, які наразі лише сюжетно "підправлені" авторкою.

Тож у географічно виправданих координатах, підтверджених реальними топонімами на зразок Дрогобича, Самбора чи Нагуєвичів, відбуваються цілком містичні події, синкоповані екзотичними засобами викладу, які межують з місцевою говіркою, чи пак діалектом. Альтернативна, мовити б, історія з ухилом у галицьку містику, прикарпатську езотерику і бойківську міфологію високого літературного градусу. Мовляв, "ці люди, можливо, не потрафлять словами описати глибинних містичних переживань, але, безперечно, знайдуть інший спосіб вираження, незрозумілий чужому", як вважає авторка, і тому правильно артикулювати їхні язичницькі страхи мовою сучасного фрейдиста, приперченою місцевим діалектом – ось завдання для справжніх літературних гурманів!

Володимир Лис. Діва Млинища. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

Від самого початку цього пригодницького роману, починаючи з таємного імператорського указу цілих вісім років не брати до царського війська рекрутів з волинських сіл, історія цього таємничого періоду продовжується, паралельно відбуваючись у трьох місцях і з трьома персонажами. Наполеоном Бонапартом, який думав про свою Жозефіну, князя Адама Чарторийського, який, засинаючи, думав у Санкт-Петербурзі про Польщу, і полісько-горянського селянина Панаса Терещука, що так само у напівсні мріяв про свою Парасю. Чи варто казати, що небавом усі три сюжетні колії-марева зійдуться у цілком реальну дорогу до подальшої історії України?

Через двадцять шість років саме він, князь Адам, рід якого походив з Волинської землі, очолить уряд повсталої Польщі. Йому таємно допомагатиме граф Драницький, котрому належали Загоряни. Ця допомога згодом відіб'ється і на долі родини Терещуків.

А що луна з цього "відбою" докотиться від XVII століття аж до новітніх часів, проминувши трагічний період 1940-х і випірнувши у нашому сьогоденні – то вже можете не сумніватися. У такий спосіб історична драма перетворюється на справжній детектив, таємнича козацька мапа французького українця – на справжні скрижалі козацького роду, ну а загадкова Діва Млинища – на "колективний витвір сільської уяви".

Ярослав Мельник. Маша, або Постфашизм. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016

В цілому, цей роман – альтернативна історія, але більш "телевізійного" зразка. Ні, світ майбутнього, в якому живуть люди і нелюди у вигляді "сторів" почерпнутий, звичайно, з фантастичної літератури, там де "морлоки" та інша ненаукова фантастика з "Машини часу" Герберта Уеллса. Але актуалізується він лише у кінематографічній картинці "Голодних ігор".

Отже, уявіть собі, четверте тисячоліття, третю зону Четвертого сектора Євразійського штату Рейху. Журналіст з газети з відповідною назвою "Голос Рейху" – це представник однієї раси, ну а прекрасна, м'яко кажучи, тварина – дитя зовсім іншого світу не зовсім людського зразка.

З порога будинку я спостерігав за самками, – згадує герой початок свого кінця. – З'ясувавши щось між собою, вони розійшлись у різні боки. Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Вони не мали жодного уявлення про сором. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича.

Утім, навряд чи цей роман – лише про расову дискримінацію в далекому майбутньому, він радше змушує замислитися про день сьогоднішній, коли поняття "родини" аж ніяк не у всіх, як стверджують модні журнали, "асоціюється зі шлюбом, дітонародженням і набором "тато, мама, щасливі діти і собака".

Автор: Ігор Бондар-Терещенко

• Теги:
• Література
• Культура
• Публікації
• Лайфстайл