П'ять міфів про Степана Бандеру, у які українці досі вірять

14 жовтня в Україні відзначають не лише День захисника України, Покрови Пресвятої Богородиці та День українського козацтва. Цей день також вважається Днем створення Української повстанської армії. Розвінчуємо міфи про легендарного очільника повстанців Степана Бандеру.

Степан Бандера і досі залишається "суперечливою" фігурою в історії України. Хоча, якщо оперувати фактами, то це однозначно позитивний історичний персонаж. А от те, що він для багатьох досі є "суперечливим" – передусім проблема нашого незнання та нерозуміння власної історії.

Ми не здамося, краще смерть! Українські повстанські пісні, від яких мурашки по шкірі​

Радянська, а тепер і російська пропаганда намагалися очорнити ім'я Бандери, а всіх щирих патріотів України прозвали "бандерівцями". Але цинічний обман Кремля не здатен переписати нашу історію. Ми знаємо правду і з гордістю носимо ім'я бандерівців!

Тому не працюйте на руку Росії – ось кілька міфів про Бандеру, у які давно пора припинити вірити.

Міф 1. Бандера – спільник нацистів

Саме цим найчастіше дорікають провіднику ОУН, вириваючи факти з контексту. Витоки міфу лежать в хибному розумінні періоду співпраці повстанців з нацистською Німеччиною у 1930-х – на початку 1940-х років. Слід зазначити, що ОУН почала співпрацювати з Німеччиною з геополітичних міркувань, адже німці традиційно були супротивником Польщі.

Насправді українські націоналісти бандерівського крила були чи не найбільш послідовною антинацистською силою в Європі — на відміну від західних демократій, які уклали з Гітлером 29 вересня 1938 р. Мюнхенську угоду, а також Радянського Союзу, що в 30-х рр. серйозно допоміг гітлерівцям посилити армію, а потім з вересня 1939 по 1941 рр. скріпив з ними "бойову єдність", здійснюючи захоплення (так зване "визволення") значних територій у Центрально-Східній Європі. Будьмо відвертими: винними в страхіттях Другої світової війни є не лише німецькі нацисти та їхні союзники, а й західні демократії, і особливо СРСР.

У 1940 – на початку 1941-го Бандера та його прихильники, передбачаючи, що конфлікт Німеччини та СРСР відбудеться в недалекій перспективі, організували т.зв. Дружини Українських Націоналістів, більш відомі як батальйони "Роланд" і "Нахтігаль". Щоправда, це відбувалося при погодженні з німецькою владою і є чи не єдиним фактом співпраці бандерівців та нацистів. Таким чином бандерівці сподівалися, що ці батальйони стануть зародком армії незалежної Української держави. Німці ж прагнули використати їх для боротьби з радянськими партизанами на теренах Білорусі. У 1942 р. ці військові формування були розпущені німцями, а багатьох їхніх солдатів за небажання продовжувати службу ув’язнили у львівській "тюрмі на Лонцького".

Завдяки Дружинам Українських Націоналістів було проголошено Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 р. у Львові. Однак це викликало негативну реакцію з боку німецької влади, у планах якої не було створення самостійної України. Провідних членів ОУН заарештували, і багато з них опинилося в концентраційних таборах. Серед них був Степан Бандера, який з 5 липня 1941 р. по 27 вересня 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен.

У 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із "Заксенгаузена" і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, "освятити" своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади – відмовився.

Отож, повстанці боролися проти обох режимів – і нацистського, і радянського. При цьому у відповідь всім прихильникам "руского міра" на закиди Бандері нагадайте їм про пакт Молотова-Ріббентропа, про проголошення вільної України, яка не входила в плани Гітлера, зрештою – про ув'язнення лідера ОУН в німецькому концтаборі.

Міф 2. Бандера – терорист

Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН:

"Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йдеться про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Хтось міг би подумати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість".

Ми не заперечуємо, що повстанці за керівництва Бандери здійснили кілька ексів ("експропріаційний акт") – один із терористичних методів діяльності УВО та ОУН поряд зі саботажами та атентатами) проти польської влади. Але ці екси мали суто політичний і відплатний характер і були поодинокими.

Зауважимо, що терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти.

Можемо констатувати, що під його керівництвом діяльність ОУН на українських землях мала різносторонній характер. АЛЕ Бандеру не можна схарактеризувати як стовідсоткового терориста. Принаймні Юзефа Пілсудського чи Йосифа Сталіна є більше підстав звинувачувати в тероризмі, ніж Степана Бандеру. Щоправда, ці персони стали державними мужами і ніби тим самим "змили" з себе гріх тероризму, а от діячі українського визвольного руху до своєї перемоги не дожили, залишившись із тавром "терористів". Саме час позбавити їх цього клейма.

Міф 3. Степан Бандера – розкольник ОУН

Ув'язнення Бандери вдарило по ОУН, адже в його особі націоналісти мали чудового організатора, який не лише добре орієнтувався в ситуації, але й бачив перспективу. На посаді крайового провідника його заступив Лев Ребет, який поступався в своїх організаторських здібностях й почав зводити діяльність ОУН до просвітницької роботи.

Тому визріла думка влаштувати Бандері втечу з в’язниці. Звісно, зробити це було нелегко. Адже колишній провідник ОУН перебував у найважчих тюрмах Польщі, які мали посилену охорону. Навесні 1938 р. Роман Шухевич запропонував план визволення Бандери, розпочалася підготовка. Однак трапилися дивні речі. 23 травня від рук радянського терориста Павла Судоплатова гине лідер ОУН Євген Коновалець. Це був наслідок складної операції, проведеної більшовицькою спецслужбою.

Закономірно виникло питання про вибори провідника-лідера ОУН. Стати ним мав усі шанси Степан Бандера, якби він був на свободі. Однак після вбивства Коновальця план втечі Бандери розкрили. Потім несподівано з'ясувалося, що покійний Коновалець нібито залишив усний заповіт щодо свого наступника: ним має стати Андрій Мельник, який ніколи не був членом ОУН і 10 останніх років керував маєтками митрополита Андрія Шептицького. Чи не єдиним виправданням такого наступництва могло бути те, що колись Мельник належав до соратників Коновальця по зброї й навіть деякий час на початку 20-х рр. обіймав пост коменданта Української військової організації.

Якраз напередодні нападу Німеччини та СРСР на Польщу, у серпні 1939 р., Мельника офіційно обирають головою проводу ОУН. Цей напад допомагає визволитися й Бандері. Ознайомившись зі справами в ОУН, він побачив, що тодішнє керівництво організації взяло курс на перетворення її на таку собі "спокійну", малодієву структуру, яка мала опинитися на службі в німців. Спроби знайти порозуміння з Андрієм Мельником закінчилися нічим.

У такій ситуації Бандера та його прихильники, які робили ставку на власні сили та революційну боротьбу, виступили проти "мельниківського" керівництва ОУН. Навесні 1941 р. вони у Кракові провели ІІ Надзвичайний Збір організації, де обрали новий провід на чолі зі Степаном Бандерою.

Так, це був розкол. Але не природний, а здійснений з допомогої "легкої руки" іноземних спецслужб. І так, далеко не всі пішли за Бандерою. Особливо нечисленні оунівські інтелектуали, які стали мельниківцями. Але, з іншого боку, треба віддати належне Степану Бандері: він зумів зберегти частину ОУН, яка ладна була вести збройну боротьбу за Українську державу. Без цієї бандерівської ОУН український визвольний рух у 40-х рр. не мав би такого розмаху.

Міф 4. Бандера – авторитарний лідер

Принциповість і непоступливість Степана Бандери часто трактують, як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть "вождистські замашки". Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера "стверджують" про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так і держави. Та чи є правда в цих тезах?

Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти "вождизму" в ОУН. Саме він і його товариші "крайовики" протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід був командою сильних керівників.

Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, у Проводі Бандери рішення ухвалювалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним.

Міф 5. Бандера – лише символ боротьби

Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже "безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі": спочатку як в'язень польських тюрем, згодом – німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні.

Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-х років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху.

У цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, – у Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання ("Шлях перемоги", "Визвольний шлях", "Гомін України" та багато інших) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.

В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін "бандерівці" набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна.

Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим – він став його символом.

За матеріалами zaxid.net​, incognita.day.kiev.ua

Читайте також: Гітари сильніші за Гради. Бійці АТО презентували альбом потужних фронтових пісень

• Теги:
• Політика
• Історія
• Україна
• Суспільство