Про секс з літературою, нову любов і сенс життя: відверте інтерв'ю з Юрієм Іздриком

До вашої уваги ексклюзивне інтерв'ю з відомим українським поетом Юрієм Іздриком, який нещодавно відзначив своє 55-річчя.

Життя у Facebook

Ледь не кожного дня на Facebook-сторінці Юрія Іздрика з'являється новий вірш. Точніш, не завжди новий, а, радше, оновлений. Феномен такого щоденного писання дивував як його колег, так і шанувальників. На жаль (чи на щастя для самого поета), зараз він вичерпався.

"Цей гон щоденного писання віршів таки закінчується, я вже давно пророкував його кінець, але інерція версифікаційного механізму виявилася сильнішою, ніж уявлялося. Три роки – це було щоденне писання, потім дедалі рідше, і от нарешті – фініш. Тепер у мене, як і в кожної нормальної людини, зрідка виникає бажання щось заримувати, та в інші дні навіть важко уявити, як то люди вірші пишуть – з чого взагалі починати? А це був такий потужний і тривалий напад графоманії, коли все працювало на автоматі.

Очевидно, це сталося внаслідок моєї пізньої закоханості, закоханості гострої і безнадійної, а віршування виявилося єдиним способом якось свої почуття висловити, опредметнити, донести, так би мовити, до адресата. Ну, от мабуть усе, що хотів, – висловив опредметнив, доніс... і заспокоївся. Тепер щодня лише Facebook мені нагадує про вірші, написані впродовж тієї трирічної епопеї.

Тож останній рік я перепощую вірші, які мені видаються справді добрими з художньої точки зору, або користаючись нагодою, редагую, доопрацьовую тексти, рівень яких видається недостатнім, але не безнадійним. Іноді конвертую вірш у пісенний текст для своїх музичних проектів".

Водночас до власних віршів поет ставиться вкрай критично, і взагалі не вважає їх поезією.

З тієї півтори тисячі віршів, які я накатав за цей час, набереться зо 20, щонайбільше – 50 добрих віршів. Але однаково то будуть вірші того ґатунку, який я сам не вважаю високою поезією. Дуже рідко мені вдається вийти на справжній поетичний рівень. Ну бо де, скажімо, Жадан, а де – я? Жадан – це для мене справжня поезія. А я – це для мене не поезія.

Юркові Іздрику нещодавно виповнилося 55 / Наталія Раїник

Ви, мабуть, зауважили, що на сторінці Іздрика в Facebook немає нічого зайвого. Лише вірші чи інформація про виступи. Він залишається осторонь чергових політичних чи суспільних подій, заборонивши собі писати якісь власні рефлексії чи коментувати чужі. Що, погодьтеся, цілком виправданий хід.

"Політика мене зовсім не цікавить. Не тому що вона "брудна", "цинічна" і т.п. А тому що соціальні процеси загалом, – якої ваги їм не надавали би медіа, – лише дуже опосередковано стосуються тзв "духовних", себто притаманних винятково людині сфер. Усі наші війни, революції, масові заворушення й захоплення, економічні зрушення, соціальні тренди і практики – морфологічно ідентичні процесам, які можна спостерігати в мурашнику чи серед стадних тварин.

Людина як окремий біологічний вид ще дуже мало еволюціонувала. З перспективи еволюції, враховуючи незначну швидкість поширення й закріплення мутацій, ми майже не змінилися з моменту, коли почали усвідомлювати себе людьми. Те, що за цей час людство створило технологічну цивілізацію, яка бурхливо і дедалі швидше розвивається, зовсім не означає, що ми розвиваємося так само швидко. Радше навпаки – ми фатально відстаємо в розвитку, порівняно із нами ж створеними технологіями.

Технології стоять на порозі створення штучного інтелекту, більшість населення користається "розумними" цифровими гаджетами, проте ця сама більшість поводиться точнісінько так, як і її доісторичні родичі. Достатньо проаналізувати структуру першого-ліпшого інтернетного срача, аби побачити докладну модель поведінки стадних тварин.

Приналежність до зграї збільшує шанси на виживання окремої істоти, тому інтереси зграї пріоритетніші за інтереси її окремих членів. Зграя утримує цілість, не допускаючи всередину чужих або проганяючи їх, якщо раптом виявляє чужинця серед своїх. Відповідно, опізнавальна система "свій-чужий" є одним із найважливіших механізмів гомеостази і у вовчій зграї, і в неандертальському племені, і в національній державі, і у фейсбучній спільноті. За кипінням начебто гуманітарних пристрастей (до яких причетна й політика) ми не помічаємо, що спрацьовують ті ж базові біологічні закони, про які написано в підручниках біології.

Розбиваючи лоби в боротьбі "за ідею"чи нехтуючи своїм і чужим життям з "високодуховних" патріотичних міркувань, люди не усвідомлюють, що насправді вони поводяться точнісінько як дикуни з доісторичного племені. І те, що нас оточують реалії високотехнологічної цивілізації, ніяк не міняє суті справи – це підтвердить будь-який профпридатний психолог чи нейрофізіолог.

Так-от, продовжуючи ці антропологічні аналогії, можну сказати, що в племінній структурі (що б там не називати племенем – родину, дворову компанію, шкільний клас, субкультурне товариство, літературну спільноту, національну інтелігенцію, народ України, юдео-християнську цивілізацію, білу расу, чоловічу стать, чи все населення планети) я завше почувався маргіналом і в ієрархіях потрапляв на місце маргінала. Певно тавро "чужого"” в мене просто на лобі десь стоїть, невидиме мені, але читабельне для решти.

Бути маргіналом – не надто приємна позиція, і не найкраща карма, але й у ній є свої плюси. Передовсім – додатковий потенціал свободи. Маргінал може дозволити собі набагато більше, ніж "центрові". Щонайменше – не забивати собі голову актуальними проблемами більшості.

Іздрик вважає себе маргіналом / Ростислав Шпук

І без "реакції" на злобу дня пости Іздрика збирають сотні лайків.

"Спочатку був якийсь спортивний інтерес, своєрідний азарт. От мене "пре" щодня, і щораз більше людей втягується в, так би мовити, магнетичне поле цієї жахливої творчої діяльності. Зрозуміло, що цікаво знати, особливо на початку, – скільки їх, хто це, як і на що вони реагують, що саме "чіпляє" їх і т.д. Адже своїми віршами ти, по-суті, формуєш нову спільноту.

Що за спільнота групується довкола твоїх заримованих слів? Може, це саме ті близькі по духу однодумці, яких завжди тобі бракувало? Може, це такі ж, як і ти, емоційно неврівноважені мутанти, із гіпертрофованим слухом і самопальним айдентіті? Невже і в цій спільності ти будеш маргіналом?

Доволі швидко я зрозумів, шо з абсолютною більшістю моїх симпатиків і фанів я не хотів би мати жодних стосунків offline, і що позитивна реакція цієї більшості не приносить мені жодної радості. Бо і в моїх віршах вони найбільше цінують те, що я сам ціную найменше, і емоції, що вони їх переживають читаючи, видаються мені тривіальними і малоцікавими.

Я не вмію відчувати вдячність, коли мене хвалять за те, що похвали не варте. Я не вмію закривати очі на людську посередність, навіть якщо вона усміхнена і приязна. Зате 1 лайк від людини, яку я поважаю і люблю, думку якої ціную, вартує сотні інших.

Тож буття у мережі не змінило ані мого статусу маргінала, ані реноме мізантропа. Як і раніше, я не люблю людей як біологічний вид, проте це не заважає мені любити кількох по-спражньому близьких представників цього виду".

Про "секс" із літературою

"Я не люблю своїх книжок ані як текстів, ані як, власне, книжку. Багато авторів відчувають справжній трепет, коли отримують книги з видавництва. Мені ж надсилають авторські примірники, і цей пакунок може стояти тиждень у коридорі, а в мене нема позиву відкрити його. Раніше було не так, але з часом я перетворив літературу з діяльності, яка має хоч якийсь стосунок до соціуму, на приватний кайф.

Увесь секс із літературою – це не лише сам процес писання, але й етап визрівання тексту, формування образів, бродіння наративів, вибір інтонації, стилістики і теде. Коли текстова основа вже створена, ще один період-кайф – уявляти, як буде виглядати книжка (добір і порядок текстів, розділи-підрозділи, титули-шмуцтитули, номерація, шрифти), тому що конструювання книжки – теж окремий вид творчості, ну і, якщо займаєшся дизайном-версткою, а я це завжди роблю, – це теж кайф. Усе. Далі це вже не моє. Книжка переходить у власність видавництва як текст і як комерційний продукт, тому готова, видрукована книжка – це кінець творчого процесу, це – минуле життя.

Схоже, Іздрик таки навчився відпускати. І книги, і минуле.

"Відколи в мене почався другий період життя – тверезий – себто після зав’язки з алкоголем, – одним із таких неусвідомлених нововведень стало те, що я якомога кардинальніше закриваю неактуальні для мене гештальти. Якийсь період ти живеш у певному колі людей, перебуваєш в певному інформаційному полі, інтегруєшся в певні спільні інтереси і т.д. Але все в житті закінчується. І добре вміти переходити в наступний етап, позбуваючись залишків попереднього.

Йдеться не просто про формальний обрив стосунків, а про знищення всіх предметних архівів попередньої діяльності, вимкнення задіяних на тому етапі нейронних ланцюгів, стирання з пам'яті старих файлів і переформатування певних ділянок мозку... Це, так би мовити, очищує місце на хард-диску і додає ресурс оперативній пам'яті. І це не я такий мудрий – якби ж уміти усвідомлено чистити собі пам’ять! – все спрацьовує автоматично, мабуть є така функція в моєму інстинкті самозбереження, мабуть".

Як би це дивно не звучало, але один із найвідоміших поетів України не читає книжок, зокрема, художніх. Література перестала цікавити Іздрика як читача ще раніше, аніж автора.

"Я не бачу ніяких ознак того, що колись повернуся до читання. І це суто нейрофізіологія. Для того, щоб успішно формувати своє identity, щоби вміти компонувати картину світу, мозок потребує багато слів, образів, сенсів, а отже – текстів, з яких він би міг черпати не тільки інформацію, не тільки знання, а й способи формування "Я", орієнтири та зразки для цього. Певно, існує якийсь мінімально необхідний запас образів і смислів, без якого людина не може самореалізуватися, сформувати своє identity.

Проте, коли "Я" уже сформовано, коли воно вписане в твою психічну структуру, нормально функціонує, набираючи навиків самодостаності і самоактуалізації, чужий досвід і додаткові сенси робляться непотрібними. Тому я не лише перестав читати, але й дивитися кіно, де наратив є основою твору. Не потребую більше ані чужих історій, ані чужого мовлення.

Рівень опанування мовою свідчить про рівень наближення людини до Бога. Це правда. Але в якийсь момент я зрозумів, що текст як інформаційна чи смислова матриця перестав цікавити мене. Єдине, що залишилося, це насолода від самого стилю (іноді от буквально від синтаксису!), тобто від суто літературної якості, але це теж була, радше, насолода інерційна – подразнення тих ерогенних зон читацької пам’яті, які колись гарантовано приносили задоволення. Разом із цим залишилася лише потреба перечитувати улюблені фрагменти улюблених книжок – best of the best. Трохи згодом і ця потреба минулася.

Відмову від читання люди чомусь схильні пов’язувати з деградацією, віковими деменціями, втратою інтересів. Ну, але чому вважається, ніби читати – це апріорі добре? Читати добре лише тоді, коли це потрібно. Коли з цього є якась користь чи задоволення. А читати лише тому, що це правильно (підвищуюючи таким недорогим чином самооцінку) не бачу сенсу.

Про нову любов Іздрика

Зараз Іздрик рідко пише вірші, хіба що редагує старі, допасовуючи їх до музичних треків – на основі своїх поетичних текстів він готує музичну програму в стилі trap. Знаємо, що впродовж життя Юрій часто звертався до музики, проте переважно це були традиційні спроби співаної поезії. Цього ж разу йдеться про цілковито новий підхід до "омузичнення" слова і про цілком новий музичний стиль, який доволі важко поєднати з традиційною поезією. Чому саме trap?

"І за звуком, і за енергетикою trap набагато важчий (хардовіший) і драйвовіший, аніж який-небудь блек-метал чи хард-рок. Важке дабстепове звучання, звичайно, виїдає мозок, бо це як залізом по склу, але коли з цього заліза-по-склу робиться ціла хроматична гама і виникає мелодія, і в атональному скреготі народжується подоба гармонії – це цікаво, а місцями мені бачиться в цьому справжнє музичне новаторство!

Trap – це передовсім музика діджеїв, які практично не знають традиційних музичних інструментів, видобуваючи ритми і звуки зі своїх контролерів, семплерів і секвенсорів у цілком неочевидний, щоб не сказати загадковий спосіб. На початку я взагалі не міг зрозуміти, звідки що береться. Довелося дивитися відеолекції по діджеїнгу, вивчати новий інструментарій, розбиратися в тонкощах стилістики і технології. Це виявилося для мене справжнім естетичним шоком. І моя класична музична освіта віолончеліста нічим тут зарадити не могла.

Останньо таке ж сильне враження років 20 тому на мене справила група Portishead і стиль trip-hop загалом. Нове звучання, новий підхід до компонування і виконання перевернули всі мої тогочасні уявлення про музику. Це була така собі приватна революція – і як слухач, і як спорадичний виконавець я почувався цілком підкореним, здезорієнтованим, а в той же час – зачарованим. Мені здавалося, у музиці настала нова ера. Пригадую, Portishead я слухав кілька років поспіль, насолоджуючись і марно намагаючись проникнути в таємницю такого музичного мислення, такого відчуванння мелодики й гармонії. І навіть не сподівався, що за життя мені трапиться ще щось такою ж мірою новаторське і загадкове. А однак трапилося. Трапився trap!

Зараз Юрко "закоханий" у trap / Ростислав Шпук

Цього разу я таки вирішив докопатися до основ. Бо одна справа, коли музика тебе просто заводить, захоплює ритмом і звучанням, а інша, коли ти ще й бачиш у ній купу новаторських ідей, які негайно хочеться спробувати самому. Так-сяк я можу компонувати, сидячи за фортепіано чи тримаючи в руках гітару, але що робити, коли перед тобою контролер з незрозумілими кнопками і регуляторами? От і довелося заглиблюватися в історію проблеми, аби зрозуміти, як на стику різних стилів і нових технологій з'явився цілком новаторський музичний напрям.

Зрозумів я, щоправда, і те, що вряд чи опаную новий інструментарій (а виконавська майстерність найкращих діджеїв нічим не поступається майстерності віртуозів академічної школи), і що вряд чи є у цьому сенс. Однак використати якісь стилістичні знахідки, нові підходи до компонування, безумовно, варто. І в цьому сенсі trap зараз є для мене джерелом натхненя і запозичення музичних ідей. І власне мені безмежно цікаво допасовувати свої поетичні тексти до цієї звукової канви, позбавляючи їх літературності, але екстрагуючи їх ритмічно-фонетичний потенціал".

Поезія vs. Музика

Музика супроводжувала Іздрика все життя – ніколи не виходячи на передній план, залишаючись в тіні літератури, але не зникаючи зовсім.

В універі я грав у рок-гурті на клавішних, згодом експериментував з електронікою, часто акомпонував колегам (зокрема Юрію Андруховичу, Галині Крук) на поетичних читаннях, існує запис мого повноцінного сольного фортепіанного концерту, один сезон я відпрацював клавішником у групі "Перкалаба", останні роки ми разом із Грицьком Сенечуком просуваємо спільний проект "DRUMТИАТР". Тепер мені ще хочеться побавитися з trap'ом, додавши до нього акустиичні інструменти і живий голос.

"Мої вірші, формально, – поезія, бо вони придумані і сконструйовані як текстові твори. І хоча у вірші, як і в пісні дуже важливим є фонетика і ритм, однаково там інша логіка в доборі звуків, і ритміка своя – іманентна. До того ж вірш – це лінійна, розгорнута структура, як і кожен текст він читається від початку до кінця, і щойно в процесі читання розгортається якась образна, емоційна картина, якийсь наратив. Мелодійність, звукова природа вірша по-одному сприймається, коли читаєш його в книжці, і зовсім по-іншому, коли слухаєш вірш, читаний вголос. Це такі дуже тонкі налаштування, тому я не люблю тзв "співаної поезії", бо делікатна музика вірша вкрай рідко виживає в потоці музики, на яку вірш покладено.

Натомість пісенний текст – це обрамлення, оздоблення мелодії фонетичним і образним потенціалом слова. Пісенний текст вкай рідко має самостійну поетичну вартість, врешті він і не потребує її. Це ужиткова поезія, але для її творення потрібний окремий талант. В пісенному тексті важливі повтори, циклічність, в пісенному тексті надзвичайно важливим є вдалий рефрен, тзв "приспів", ну і так далі.

Пісенній текст не мусить бути переобтяженим смислами, власне кажучи, він узагалі не про смисли. Він – про настрої, образи, емоції, які народжуються із звучання. Добрий пісенний текст можна сконструювати з готових "шизоблоків", а рефрен взагалі повинен бути "вірусним" Не дарма рефрени популярних хітів часто стають мемами. Словом, це окремий вид творчості.

Тому, коли я допасовую свої тексти до музики, мені доводиться змінювати їх, нерідко – кардинально, іноді – повністю деконструювати, розбиваючи на окремі словосполучення, слова, склади, фонеми. Це таке ж захопливе заняття, як і власне написання вірша.

ПЕТ(L)ЮРА: нові експерименти Іздрика / Ростислав Шпук

Я не вмію складати пісенні тексти, тому доводиться йти таким складним, дещо неприродним шляхом. Може, я і не брався би за це, проте мені так категорично не подобаються числені спроби різних виконавців – від професійних до самодіяльних – покласти мої вірші на музику, що от виникло бажання продемонструвати, як можна це робити по-іншому".

Про красу і сенс

"З української музики мені мало що подобається. За найвищим рахунком найкрутіше, що можу назвати, – це ВВ, 5'nizza і ще SunSay як сольний проект. Тобто, ці хлопці справді на світовому рівні працюють. Хоча доброї якості колективів у нас, мабуть, набереться з десяток. Щоправда, не завжди медійна розкрученість співпадає з якістю виконавців, а якість виконання – з художньою вартістю.

Скажімо, ONUKA, про яку зараз багато говорять, мені видається якісно виготовленим і грамотно поданим, але цілком мертвим продуктом – такий собі гарно розфарбований труп електроної музики. Хоча, думаю, його ще можна оживити.

А з музики світової – згаданий уже Portishead. Це поза ієрархіями, поза стилями, трендами і модою. А ще – Стінг. А ще – Боббі МакФеррін. Ці двоє взагалі видаються мені напівбогами. Їхня геніальність – за межею добра і зла, їхня музика – понад людськими категоріями. МакФеррін – справжній шаман, здається він добуває звуки просто з неба і робить із ними, що захоче. А Стінга за потугою, за масштабом, за неймовірним симфонізмом мислення я хіба з Бетховеном можу порівняти, хоча, звісно, які тут можуть бути порівняння?

Ось яку музику слухає Іздрик / Ростислав Шпук

Та й взагалі називати якісь конкретні імена, чи узагальнювати, мабуть, не дуже правильно. Бо краса, – як слушно зауважив Борхес, – може підстерігати нас і в рекламному оголошенні, і на сторінках бульварного роману. Так і божественна музика може народитися чи в материнській колисковій, чи на випадковому сейшені, ніким ніде не зафіксованому, чи в чудесному поєднанні звуків вітру, моря, дощу, людських голосів, пташиного співу, гуркоту автівок і так далі.

Поки ти спроможний помічати цю красу, поки здатен відчувати щастя від доторку до неї, доти і є бодай якийсь сенс жити. Бо так насправді робити на цьому світі нічого – мені здається. Краса, звісно, не рятує світу, але вона робить перебування в ньому принаймні стерпним.

Радіо МАКСИМУМ вітає Юрія Іздрика з пройдешнім днем народження! Здоров'я, радості, гармонії та втілення всіх задумів!

Розмовляла Тетяна Русінкевич, Радіо МАКСИМУМ

Читайте також: Едгар Вінницький: "Ми – найлінивіше покоління з найбільшими можливостями"

• Теги:
• Література
• Юрій Іздрик
• Україна
• Суспільство
• Тетяна Русінкевич
• Інтерв’ю
• Лайфстайл