Монархісти, спекулянти, революціонери: ТОП-5 книжок з альтернативної історії України

Дуже рідко буває, щоб в одному сезоні виходили настільки цікаві, різноманітні та різножанрові книжки на одну-єдину, як виявляється, злободенну тему.

Як воно було, як воно є, як воно буде у недалекому майбутті – ось чому присвячені твори наших з вами культових, відомих і зовсім молодих, але вже модних авторів.

Таня Малярчук. Забуття. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016

Новий роман відомої своїми "фольклорними" книжками авторки цілком непогано задуманий, і біографія адепта монархізму В’ячеслава Липинського розповідається паралельно з її сприйняттям історичного і життєвого часу. Це така собі альтернативна історія, дидактично дуже виправдана і корисна у просвітницькому сенсі. По-перше, час минає не так помітно, коли проживаєш своє життя на пару з іншим, тим паче таким видатним. Життя ніби подвоюється за рахунок розглядання чужих поразок і перемог. Проживаючи біографію Липинського, авторка-героїня розглядає його життєвий шлях з усіх боків, коментує, дивується, щиро переживає, намагається зрозуміти і представити для читача, щоби той так само зрозумів і полюбив. Ну, і заодно "проживає" історію своєї родини. Наприклад, що сталося у ній в день смерті видатного політика?

У той самий час, у червні 31-го, моєму дідові якраз виповнилося п’ять років, – уточнюють в романі. – Його мама, не маючи коней, сама впрягалася в плуг, щоб виорати гектар землі, а замість підпису ставила хрестик. Україна, а точніше, Східна Галичина, їхня батьківщина, тоді ще була частиною Польщі. Моя інша бабця теж уже жила. Її мама мала найкращий голос в околиці, але ним мало хто встиг насолодитися, бо жінка померла відразу після пологів.

Олексій Нікітін. Victory Park. – Х.: Фабула, 2016

Для нашого "забудькуватого" часу цей авантюрний роман з часом, що трапився в Києві перед самісіньким розвалом Радянського Союзу, – енциклопедія життя і альтернативна історія. Адже про те, як велося в ту бровасту епоху, ви не знайдете в офіційних документах – газетних передовицях, спогадах будівничих Баму та іншого агітпропу.

"Джинси Віля купив минулого літа, – починає свою "галантерейну" оповідь автор. – Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з "Ленінської Кузні" у валютному барі "Либіді". Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку. А той уже за двісті загнав її на "точці". Віля не фарцював постійно, тільки іноді бомбив випадкових фірмачів. А в Белфаста ця справа була неабияк поставлена".

І ще ця проза киває вбік забутого радянського кіно. Наприклад того, де герой Панкратова-Чорного представився Челентано, щоб потрапити на великосвітську тусовку. Те саме тут, у "Victory Park", де герой роману – викапаний актор Боярський, який безоглядно користується хлібосольною (і не лише) увагою місцевих жіночок.

– Дітко, – вискочила на кухню після цієї промови подруга Афродіти Олена, її приголомшені очі ледь уміщалися на круглому українському обличчі, – це справжній Боярський! А я, дурепа, не вірила…
– Ага, – розгублено кивнула Афродіта, не припиняючи швидко-швидко кришити огірки, – і я сумнівалася.
– Дістань варені яйця з холодильника… І майонез там у баночці.

Сергій Ухачевський. Легенди нескореної зими. – К.: Кальварія, 2016

З часом тема Майдану в сучасній літературі знаходить все більш художнє втілення – від психологічного роману і ліричної повісті до соціального памфлету. Натомість так гостро про цей час ще ніхто не писав. Безпосередні події в Києві, у наметах Майдану та поза ним, про героїв, персонажів, справжніх спонсорів Антимайдану і власників кабінетів на Банківській і в Кремлі. Тобто без політиків, їх жорстокої критики, безжального опису їх намагань пробитися у вищі ешелони влади, коли весь низовий склад майданного люду кидався відстоювати цілісність України, наразі не обійшлося. А також – без імен, такси на послуги тітушок, розцінок "Беркуту" та іншої "антиреволюційної" технології.

Чи бачиш, наша стратегія спрацювала: я підтримав Майдан, ти — антимайдан… час пожинати плоди, – каже один з антигероїв. – Ми йдемо у владу. А ми – сіль цієї землі і ми вирішуємо своєю волею долю цієї землі і цих Божих тварюк… Я говорив з одним… із Держдуми Росії. Скоро буде війна. І всі оці тварі Божі попруться на війну. Так що нам їх нічого боятися.

Утім, і в самому романі, і в житті надалі все сталося зовсім не так, як хотілося, і ще раз зрозуміти причини цього буде зовсім не зайве.

Сергій Батурин. Шизгара. – К: Нора-Друк, 2016

Цей чудовий "роман речей" цілком може увійти до меморіальної трилогії про 1970-80-ті, в яких місце заброньовано за "Дітьми застою" Василя Кожелянка і "Victory Park" Олексія Нікітіна. Справді, всі три епопеї доповнюють одна одну. Немає значення, що одна з них про галицьке життя-буття за брежнєвської епохи, і лише дві другі – про суто столичні пригоди того часу. У будь-якому разі "предметні", "речові", "ширвжиткові" лінії сюжету в них важливіші за будь-яку "застійну" ідеологію. Так, наприклад, у напрочуд строкатій, як ковбойська сорочка, "Шизгарі" Сергія Батурина весь "утилітарний" зріз життя у 1970-х роках у Печерському районі Київа чудово проектується на решту союзних міст, районів і республік. Пригоди героїв у спальних районах радянської Вітчизни, назви музичних гуртів і ціни на модні шмотки майже всюди були однакові. Пісні під гітару біля під’їзду, перше шкільне кохання, магнітофонні бобіни та інша ностальгійна галантерея і бакалія того періоду – винні "бомби" і "бецмани", "по­лотняна торба з набитим олійною фарбою трафаретом "Slade" а також, безперечно, вартість і якість джинсів.

Справжні фірмові джинси, – які-небудь "Лі", "Ренґлер" чи "Супер-райфл", – коштували до ста вісімдесяти карбованців. Напівкустарні ж псевдоковбойські панта­лони "техаси" з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися "чухасами". Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські "Odra", і індійські "Miltons", і решта – шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з ве­ликого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не "терлися", тобто, не мали ані форми, ані вигляду.

#Невимушені. – Х.: Віват, 2016

У передмові до цієї антології Любко Дереш, по суті, виводить в люди нове літературне покоління, представлене творчістю молодих авторів – Катерини Бабкіної, Мирослава Лаюка, Марка Лівіна, Ірини Цілик, Артема Чеха – яке, будьте певні, поповниться ще й новішими учасниками. Отже, "невимушені" – це радість попри страждання. Мовляв, хочеться призабутого інфантилізму, зацькованої дитинності, таврованого ідеалізму, ба навіть ідіосинкразії. З одного боку, все правильно, і досить було страждань навіть у наської молоді, що пройшла етап "війни у натовпі", маючи за плечима Майдан з його ранніми інфарктами, депресіями, смертями. І нині, скажете, час веселитися? Хай там як, але колектив авторів, чиї твори склали цю антологію, цілком різнобарвний хтось пише, як колись "рослинний" Прохасько (М. Лівін), хтось, маючи військовий досвід у Донбасі, розмінює свій "пластиковий" погляд (роман "Пластик" пригадуєте?) – на примружений погляд кулеметника, як в Ульяненка (А. Чех), а хтось шукає себе щодня, подорожуючи з гуру від літератури Іздриком (І. Цілик). Решта – Бабкіна і Лаюк – доповнюють картину безтурботності. Перша – вкотре виводячи текст на рівень жесту і пози в тусівці та на сцені, а другий – філософськи усе це діло осмислюючи.

Автор: Ігор Бондар-Терещенко

• Теги:
• Публікації
• Література
• Культура
• Історія
• Лайфстайл