Мальовані світи Анни Сарвіри. Як українка потрапила у топ-75 найкращих ілюстраторів світу

Анна Сарвіра – українська мисткиня, яка цьогоріч увійшла до 75-ти найкращих ілюстраторів світу.

Журі Bologna Children’s Book Fair оцінили роботи Анни для збірки віршів білоруського автора Сергія Прилуцького "Геть дорослих" та відібрали їх до списку фаворитів серед 3000 учасників з 18-ти країн світу. Загалом же ілюстрацією дівчина займається вже більше десяти років, переважно це малюнки для дитячих книжок. Також Анна кілька років тому з колегами заснувала клуб ілюстраторів Pictoric, який проводить виставки та майстер-класи з іменитими митцями.

В інтерв’ю Радіо 24 Анна Сарвіра розповіла про самомотивацію під час роботи вдома, консерватизм українських книговидавців, неприємних замовників та про те, як зображення оголеної натури стало першим кроком на шляху до роботи дитячим ілюстратором.

/ Фото Анни Сарвіри

– З чого починався ваш творчий шлях?

– Я закінчила художню школу паралельно з фізико-математичною гімназією. Взагалі я певний час думала, що буду програмістом, але в одинадцятому класі поїхала подивитись в Києві "Політех" та Національну академію зображального мистецтва та архітектури. Ледь вмовила батька зайти хоча б одним оком глянути на академію. А там стоять скульптури, висять картини, усі такі творчі ходять, вимащені фарбою. І я собі сказала: "Анно, який "Політех", яке програмування", і в одинадцятому класі твердо вирішила – буду художником. Батьки спочатку були спантеличені, але потім прийняли цю думку. Основна складність була намалювати на екзамені оголену натуру. Звісно, в художній школі мене цьому не вчили. Довелось якось викручуватись і вчитись новому.

– А яким було ваше перше замовлення, як ілюстратора?

Тані Стус (дитяча письменниця – ред.) малювала "Панночку". Це був перший курс. Якийсь видавець залишив в нас на кафедрі свою візитку. Одночасно працювала над журналом "Соняшник". Ось це і були мої два перших замовлення.

– І це вас настільки захопило, що ви й досі працюєте над дитячими книжками?

Так, хоча коли йшла вчитись, вже думала над тим, що стану саме дитячим ілюстратором. Живописцем, скажімо, я себе взагалі не уявляла. Зараз, окрім книжок, роблю малюнки для листівок, плакатів, світшотів, футболок. Навіть серйозні звіти з графіками просять якось яскраво проілюструвати. Люди зрозуміли, що навіть найсухіший звіт можна оформити так, що тобі захочеться його погортати.

/ Фото Анни Сарвіри

– Чи існує якась мода на ілюстрації, якісь певні тенденції можна виокремити зараз?

– Це залежить від країн, звичайно. В Україні довгий час були популярні дуже яскраві ілюстрації з великою деталізацією. Щільна ілюстрація. А зараз ілюстратори більше експериментують. Це може бути мінімалізм, якісь чорно-білі кольори. Ще з періоду 90-х вважали, що якщо яскраво – то для дітей це добре. Коли тільки починала, замовники просили – давайте яскравіше зробимо. Потім ти усе це витравлюєш з себе. В нас був один напрям, бо видавці казали: "Нас не куплять". Вони не наважувались друкувати щось інше, а покупці в свою чергу і не здогадувались, що може бути й інакше. Зараз люди більше їздять по світу і бачать, як це роблять там.

– А в яких випадках ви можете відмовитись від замовлення?

– Коли замовник просить намалювати "під когось", в стилі іншого художника. Це такий жах, ти думаєш, а чому б вам не піти й не попросити того художника. Ти витрачаєш, по-перше, у п’ять разів більше сил на те, щоб скопіювати чужу манеру. А, по-друге, імітація – це дуже неприємно.

– Чим ви оточуєте себе під час роботи і чи потребуєте ви якихось певних умов для того, щоб зануритись у процес творення нових світів?

– Так, потребую. Наприклад, для того, щоб вчитатись у текст, який маю проілюструвати, мені потрібна цілковита тиша. Але, коли вже приступаю до малюнка – треба музика. Коли сидиш, пихтиш над роботою і чуєш своє дихання – це якось не дуже (усміхається – ред.). Музику при цьому слухаю дуже сумну. Наприклад, із українських виконавців люблю "Один в каное" та Postman. Вони такі меланхолійні, а ти при цьому малюєш, як котик з собачкою влаштовують вечірку. Під веселу музику мені якось не працюється. Ну, і звісно, краще малюється на самоті.

– А як щодо натхнення?

– Звичайно, в мене такого не буває,що я прокидаюсь і думаю: "Ех, а чи не помалювати мені, часом". Натхнення приходить під час роботи. Після закінчення навчання спочатку було складно привчити себе до самодисципліни. Я часто зривала терміни виконання робіт, бо самому себе складно змусити робити. А потім ти звикаєш до цього, як і на будь-якій іншій роботі. Навіть якщо не вийшло, а ти витратив на свою роботу увесь день, усе одно якийсь результат від того є.

– Скільки часу займає створення ваших робіт? Скажімо, проілюструвати книжковий розворот?

– Розворот може зайняти три-п’ять днів. Зараз я працюю фрілансером. Пробувала колись працювати в офісі, малюючи комп’ютерні ігри, але через пару днів зрозуміла, що це не моє.

/ Фото Анни Сарвіри

– Що вам найбільше подобається у роботі ілюстратора, окрім того, що не потрібно їздити щодня в офіс?

– Це робота з цікавими текстами та людьми. Письменники, художники, видавці – так багато неймовірних особистостей тебе оточує. Сумно не буває.

– А як ви ставитеся до поразок, невдач, адже навіть на Болонському ярмарку вас не з першого, і навіть не з другого разу помітили.

– Це, дійсно, так. Коли подавалась туди вперше, мені було двадцять років. Тоді я гадала, що поїду, і всі побачать, яка я класна. Але добре, що тоді я поїхала просто в якості гостя і змогла порівняти свій рівень з рівнем інших ілюстраторів. Щороку там беруть участь відомі ілюстратори, тому ця перша невдача мене навпаки мотивувала. Ти бачиш, що є до чого прагнути. Ну, не вийшло, не взяли тебе на виставку, але треба усе одно розвиватись. Але тут є ще елемент удачі, адже наступного року серед членів журі може опинитись людина, яка скаже: "О, я завжди любив таку ілюстрацію". Спочатку, коли ти зі своїми роботами тицяєшся у всі можливі видавництва, то засмучуєшся, чуючи відмови. Але з часом приходить усвідомлення того, що у цьому видавництві просто трохи інший напрям ілюстрації. Навіщо тоді ламати себе та видавця?

/ Фото Анни Сарвіри

– Якою була ваша основна мета, коли ви вперше подали свою роботу на конкурс?

– Я подавала роботи на конкурс п’ять чи шість разів. Звісно, з кожним роком я думала: "Ну, коли ж мене візьмуть". При цьому моя техніка покращувалась і мені було цікаво: через 10-15 років мене візьмуть, чи раніше. І ти вже за звичкою надсилаєш роботи з думкою, як же воно буде цього разу. Цього року я була дуже здивована, коли мої роботи взяли серед 3000 учасників.

– А чи вплинуло це якось на кількість ваших замовлень чи оплачуваність?

– Поки що рано про це говорити, адже пройшов усього тиждень. Коли про тебе пишуть так багато, в подальшому, гадаю, це може якось вплинути на кількість замовлень. Мені вже писало кілька людей з питанням, чи можу з ними попрацювати. Наскільки ця перемога додала реклами, буде зрозуміло через півроку-рік. А зараз тільки друзі жартують, що я "гуру ілюстрації".

– Ви є співзасновницею клубу ілюстраторів Pictoric. Над чим зараз працює клуб і чи знайшов він приміщення, де зможе базуватись постійно?

– Ми розглядаємо таку можливість, щоб створити постійне місце для проведення виставок, майстер-класів для ілюстраторів. Але поки що це не на часі. Зараз ми більше готуємось до "Книжкового Арсеналу", який пройде в травні.

– Роботи ілюстраторів Pictoric із серії "Діячі України" мало того, що "подорожують" Україною, так ще й потрапили до архівів Бібліотеки Конгресу США. Взагалі українські ілюстратори затребувані у світі?

– Ми доволі закриті для світу. Хоча останнім часом наші ілюстратори почали прориватись в інші країни. Та сама Аґрафка або Сергій Майдуков. Ми працювали, наприклад, з Настею Слєпцовою, і я все чекаю, коли весь український ринок ілюстрації заполонять її роботи.

/ Фото Анни Сарвіри

– За творчістю яких ілюстраторів стежите?

– Павел Павлов, Лоран Моро, Роб Хадсон та японські ілюстратори, в них своєрідна стилістика.

– Якби ви зображали себе, яким цей був би цей малюнок? З яких деталей він би складався?

– Я не можу жити без малювання, музики, друзів, подорожей та настільного тенісу. Можна було б намалювати в одній руці пензлик, а в іншій – ракетку для тенісу (усміхається, – ред.).

– А де можна бачити ще ваші роботи, окрім книжок та Facebook?

– В мене є особисті сторінки на Tumblr та Behance.

– А чи є якийсь зворотній зв’язок від цільової аудиторії, маленьких читачів? І як це відбувається, вони ж не у Facebook вам пишуть.

– Так, на майстер-класах різних, показую дітям свої роботи, розповідаю, як я їх створюю. Також на різних книжкових ярмарках підходять батьки: "А наша сім’я любить вашу книжку". Це надзвичайно приємно, не даремно старалась значить.

/ Фото Анни Сарвіри

– А якою була ваша улюблена книжка в дитинстві?

– В мене одна така була "Мері Поппінс" з ілюстраціями Генадія Каліновського. Це старе чорно-біле видання ще 80-х років, але дуже класне.

– Минулого року українці дуже активно заявляли про себе світу: це музичні досягнення, спортивні і т.д. Що особисто для вас стало найбільшим досягненням України чи українців у 2016 році?

– Минулого року у нас, нарешті, був гарний стенд на Франкфуртській ярмарці, за який було не соромно. Ці стенди мають демонструвати нас світу, які в нас класні книжки. І цього року це нарешті вийшло зробити. Ми яскраво заявили про себе, про свою літературу. Останні три-п’ять років в Україні взагалі якийсь бум. Так багато всього класного роблять.

Розмовляла Марія Іващук

• Теги:
• Марія Іващук
• Мистецтво
• Україна
• Культура
• Лайфстайл