10 найкращих українських книг 2017 року

Найкращі українські книжки 2017 року спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ обрав відомий письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко. Ці книги обов'язково мають бути у вашій бібліотеці!

З-посеред вартих уваги видань цього року несподівано опинилися яскравий дебютант і визнаний майстер жанру, переселенець з Донбасу і авторка, яка все життя перебуває у внутрішній еміграції. Містика, езотерика, психоделія в стилі Гофмана і Метерлінка – це те, що творить сьогоднішні сюжети, називаючись готичною літературою, а старий добрий роман пригод і детективна повість стають найулюбленішим чтивом

Це цікаво: П'ять затишних книг для того, хто досі вірить у диво

"Спустошення",​ Любко Дереш

(Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017)

Спустошення, Любко Дереш

На відміну від решти "серйозних" авторів сьогодення, автор цього довгоочікуваного феєричного роману творить легко і невимушено. Словом, цікаво, як у житті, а не в конспекті лекцій з культурології. "Особливою темою для жартів – я маю на увазі, наш специфічний тонкий гумор – було обговорення різних абсурдизмів, підчеплених десь з інтернету, особливо що стосувалося усіляких теорій змов, кінця світу й апокаліпсису, – розповідає герой про своє життя-буття столичного журналіста. – Ми спеціально відвідували радикальні православні сайти і продиралися в непролазну езотеричну глушину конспірологічних нетрів".

Хоч насправді – це жорсткий поєдинок із самим собою під час чергової кризи середнього віку. І магічний камінь з Трахтемирівського півострова, який змінює сценарій життя (бо під ним зарита машина Бога), виявляється цілком доречним для героя роману, плейбоя і бонвівана. Для решти "непосвяченого" люду кислотне життя його друзів-неформалів – це дурня і вибрики, бо не за те "діди воювали". "Вони знали війну, та я знав щось страшніше за війну – я знав мир, – освідчується герой. – На війні достатньо вижити, а в миру – треба жити". Словом, новий роман Дереша – це Бегбедер по-українськи, якщо зважити на богемне "виживання" його героїв у психотропному сьогоденні.

"Падре Балтазар на прізвисько Тойво", Марина Гримич

(К.: Нора-Друк, 2017)

"Падре Балтазар на прізвисько Тойво", Марина Гримич

Карколомна пригода, що сталася з героєм цього феєричному роману, загалом має цілком історичне підґрунтя. І недаремно в далекому дитинстві його рідна баба Юстина "розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина – до Бразилії", бо всі тутешні персонажі – його земляки по Старому краю, як у Канаді і зрідка в Бразилії називали батьківщину, з якої приїхали вони чи їхні предки. Опинившись серед земляків з галицькою говіркою, колишній золотошукач з Аляски стає старозавітним панотцем в бразильських джунглях, де постала колонія іммігрантів з назвою Нова Австрія. Утім, хай навіть так, адже була у Фолкнера міфічна Йокнапатофа, а в Маркеса – не менш містичне Макондо.

Подальші пригоди самозванця на пару із таким самим авантюристом, засновником колонії Габріелем (з села Дуліби, що у Східній Галичині) розвивається, наче справжній вестерн, якби його написав Іван Котляревський – з гумором, пародією, а також величезною симпатією до свої героїв, змушених за волею долі удавати з себе богів, пророків і вождів. Туземці у даному випадку – нащадки українських першопрохідців, а пригоди в романі - не що інше, як альтернативна історія заселення і розбудови ними дуже Дикого Заходу бразильського наразі зразка.

"Троща", Василь Шкляр

(Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017)

"Троща", Василь Шкляр

Нічого не віщувало біди, пов'язаної у цьому романі з переосмисленням минулого, коли головний герой, колишній вояк УПА, побачив на цвинтарі недавню могилу свого бойового товариша, який загинув у далеких 1950-х. Розділи в романі чергуються, наче день і ніч – темні спогади про яскраві події повстанського життя чергуються з сучасними сценами. Поволі минуле заступає сьогоднішній день, адже тоді, в боях за вільну Україну, по болотах і лісах, було більше свободи, віри та надії, ніж зараз коли доводиться зітнутися зі зрадою.

Дружба і розбрат, кохання і ненависть, свобода й неволя – все в цьому романі від майстра жанру знайде своє висвітлення, пояснення і зрозуміння. Війна для головного героя минула, але боротьба не забулася. Так само, як події, що нині вже видаються підозрілими, тягнучи свою неминучу трагічну розв’язку.

"Долгота дней", Владимир Рафеенко

(Х.: Фабула, 2017)

"Долгота дней", Владимир Рафеенко

Ця книжка – по суті, донецька хроніка передвоєнного, а також воєнного часу, що складається з двох частин. Наприклад, історія університетського професора, який "работать философом при бандитах не мог и не хотел", оскільки "Украину любил, пусть и несколько осторожно, а вот русского мира откровенно опасался, как всякий неглупый человек, к тому же и сын репрессированного". Що ж до другої частини донецького епосу, то це добірка новел, написаних головним героєм роману. Саме у цих свідоцтвах часу, в яких абсурд перемішаний з місцевими трагедіями, більшою мірою відображена та непевна межа, що розділяла два періоди – довоєнний і воєнний – у рідному місті автора.

Донецьк тут названий "містом Z", а умови, в яких доводиться перебувати героєві, який спочатку виїхав до Києва, а потім повернувся, схожі на фронтові новини. "Поиск еды и питья, отсутствие работы и безопасности, – наздоганяють його новини з попереднього, романного розділу. – Боевики на улицах города, российские СМИ в мозгах. Поговорить не с кем. И лучше ни с кем даже и не говорить".

Утім, автор впевнений, що його роман не лише про війну. Вона про людей, які виявилися в її заручниках ще за мирного часу. Вона про Україну, до складу якої входить Донбас, про що не слід забувати. Нарешті, роман з новелами Рафєєнка – про життя, яке за будь-якого часу перемагає смерть. Особливо, якщо його художньо зафіксувати для того, хто вижив.

"Баланс белого", Елена Мордовина

(К.: Каяла, 2017)

"Баланс белого", Елена Мордовина

У цьому романі, авторка якого претендує на лаври Джека Керуака, бенкетує молодість – тусівка, театрали, мандри автостопом. Коньяк з вишневим соком, склянка плану, легкі "Мальборо" і "Лілі Марлен" на відеокасеті. По тому зазвичай "упаковка "Сибазона" удивительно похожа на пачку "Житана", але це дрібниці в порівнянні з прозою Бориса Віана, яку нагадує роман.

"Все было раскидано – рюкзак, карримат, новеллы Сэлинджера, лента презервативов с ребрышками в красной коробке. На столе валялись кубики бульонного концентрата, на полу – подсушенные кусочки ветчины в корочке коричневого сахара и горчицы, анчоусы в жестяных коробках. Блокнотики, карманные книжечки безвестных поэтов, альбомы Бердсли – все, что должно иметься у добросовестного каторжанина собственного интеллекта".

Втім, часи були не декадентські – тривала київська епоха індіанського літа, коли здавалося, що "сексуальное влечение – не есть исходная мотивационная тенденция", і що порошок в іграшковому ведмедику, від якого помер Джим Моррісон, і за який тепер страждати героїні, наснився Київській Лаврі уві сні про Василя Блаженного.

"№ 2", Остап Дроздов

(Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017)

"№ 2", Остап Дроздов

Герой минулорічного дебютного роману "№1" львівського журналіста Остапа Дроздова, пригадується, зробив перегляд пріоритетів "незалежного" покоління – від його раннього радянського дитинства до безумовної зрілості і навіть старості в діаспорі. Натомість його нова оповідь – роман "№2", що продовжує відлік "ревізіоністських" закидів про те, як, наприклад, "неможливо навчитися європейськості у країні відсталого совка", і варто, мовляв, валити з України, оскільки не гоже "розділяти нещасливе життя лише з міркувань солідарності".

Розповідаючи у своїх лекціях про крах Мрії, герой роману не сіє розумне, добре і вічне, а радить своїм студентам їхати геть, оскільки після народження Україна виявилася не "нульовим" немовлятком, а старою бабцею з тисячолітнім родоводом. Він працює викладачем, і на його факультатив залюбки ходить молодь, яку він нічому, окрім як "думати", не вчить, що дратує педагогічний совок закладу. Його лекції – це історії кількох персонажів, що уособлюють різні генетичні групи – від гречкосіїв до свинопасів, а географія стосунків з історією розкинулася від рідного Львову, голодного Приазов’я початку ХХ століття аж до діаспорної Австралії.

"Добро пожаловать в ад", Оксана Велит

(К.: Каяла, 2017)

"Добро пожаловать в ад", Оксана Велит

Класичні казкові сюжети трансформуються у цій збірці інфернальних, містичних, ба навіть готичних оповідань у карколомну суміш жанрових перверсій. Гензель і Гретель виявляються коханцями, злодіями, вбивцями, хлопчик-з-мізинчик допомагає батькові-людожерові з братами полювати на людей, брати Грім з бідним Гофманом обертаються на сімейку Адамсів, а все разом витворюється на справжній роман жахів, аналогів якому в сучасній українській літературі немає.

З одного боку, нічні кошмари, дитячі страхи, дорослі манії, що стають сюжетами – це наповнення "мертвого" жанру "живим" життям героїв та героїнь. Які, навіть потрапляючи до пекла чи до омріяного раю самоти, все одно потерпають від туги, депресії, уваги ближнього. З іншого боку, деталі, ситуації, герої – все це побутове дійство, яке, здається, примарилося у страшному сні, щоразу повторюється у нових історіях, і виявляється, що вони пов’язані між собою – депресивний юнак, дівчина, що потрапила в місто живих мерців, нещасливі батьки, знервовані матері, божевільні бабусі. А це означає цілий світ фантазій, які мають право на художнє втілення у новому, або старому, як світ, жанрі трилеру.

"Аляска", Сергій Бут

(Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017)

"Аляска", Сергій Бут

Надзвичайно напружений сучасний роман про непокору і покарання, тобто про лікарняне відділення з кодовою назвою "Аляска", де пацієнти стикаються з безжальною каральною машиною часів СРСР, коли так званих "неугодних" саджали на психотропні ліки й фактично через короткий час цілком здорових людей перетворювали в рослин. Герої варті картин Гойі, романів Достоєвського, хоч і не заслужили на таке життя. Один, "мізерний, на вигляд цілком беззахисний чоловік годився в батьки Водолазу, проте дози галоперидолу, якими бомбили діагностований йому синдром Туретта, значно зістарили його", другий, "з довгою бородою і в круглих окулярах, цей "хіпі у відставці" нагадував пізнього Джона Леннона", решта не менш екзотичні та нещасні.

У головного ж героя на волі була "боротьба з невідомим Злом, що стала сенсом виживання", бо "докучала фата моргана, побачена в морі", і що й призвело до безуму. Натомість в неволі, чи пак у психлікарні, куди він потрапив, рятуючись від привиду – суцільні "моторошні секрети, які відкривалися Антону про таємниче відділення лікарні, що сіяли сумніви щодо можливого одужання в цьому закладі".

"Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек", Олексій Жупанський

(Видавництво Жупанського, 2017)

"Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек", Олексій Жупанський

Цей роман про шахтарський край – мабуть, найкраще чтиво з сучасного асортименту довоєнного, а також обов’язково воєнного періоду. Адже у ньому насамперед ідеться про початок будь-якої конфронтації, і містичний сюжет про інфернальний жах, що оповиває донбаські шахти – лише засіб для більш ширшої дискусії "на тему". Столичний журналіст їде у справіку Дикий поле, де зусиллям сталінської деспотії свого часу збудовано місто-сад, що нині нагадує Зомбіленд.

Виробка вугілля у ньому на висоті, але якою ціною? Загадковий персонаж на ім’я Нестор Нерон дає на гора продукцію, але ті, що спускаються з ним у забій, не повертаються. Подальше розгортання сюжету в декораціях справжньої радянської готики, ще й за умов альтернативної історії змусить не раз здригнуться від передчуття… неминучого бестселера.

"Мафтей. Книга, написанная сухим пером", Мирослав Дочинець

(Х.: Фоліо, 2017)

"Мафтей. Книга, написанная сухим пером", Мирослав Дочинець

Чергова фантасмагорія від лауреата Шевченківської премії, написана з не меншим "шевченківським" хистом і увагою до зазвичай сивої давнини. Сам автор вважає, що його роман – це "історичний філософсько-психологічно-етнографічно-романтичний детектив, в основу якого лягли неймовірні реальні події". Рідне Мукачеве було вкотре обрано за центр фантастичного сюжету тому, що це за ексклюзивною історіографію наших краєзнавців, це була батьківщина кельтів, Новий Єрусалим, осердя Європи і цілого світу.

Космогонічні міфи, язичницькі практики, культи і традиції, міцно закручені довкола детективного сюжету, надають роману рис цілком сучасного бестселеру. Адже сталося так, що 1852 року в прикарпатському містечку стали зникати молоді дівчата, і ніякі детективи з жандармерією і магістратом вкупі та недремним оком начальства з Великої Мадярщини не можуть зарадити справі. Тож не цар, не Бог, і не герой чи ще який Фандорін з книжок Акуніна, а місцевий схимник і філософ зможе допомогти людям і читачам дістатися краю оповіді.

Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ

Читайте також: П'ять книжок, від яких мороз по шкірі

• Теги:
• Література
• Україна
• Суспільство
• Книжкові новинки
• Ігор Бондар-Терещенко
• Лайфстайл