Париж vs Київ: відверте інтерв'ю з блогеркою та письменницею Олею Котрус

У 2017-му колумністка Ольга Котрус повернулася з Парижа до Києва та представила свою першу книжку "Город, который меня съел". Також дівчина веде блог Spirit-of-paris.me, а її Instagram з понад 26 тисячами фоловерів заповнений атмосферними знімками столиць Франції та України. Ловіть порцію натхнення!

Радіо МАКСИМУМ поспілкувалося з Олею Котрус про те, як життя у Парижі стало візитною карткою і чому її книжку "Город, который меня съел" варто прочитати кожному.

Книжка була логічним рішенням, тому що накопичилось настільки багато того, що я знаю і відчуваю до Парижа, у якому прожила майже 5 років, що марно було облишити це все просто у фотографіях.

У мене не було дедлайнів. Так вийшло, що за чотири з половиною місяці я її написала. Це саме те, що мене дуже сильно підводило рік поспіль до презентації, бо я думала "все, якщо не зараз – то до літа, а от якщо до осені, а там уже добрий день, листопад надворі".

Сьогодні я працюю над другою книгою, вона буде про Київ, а от коли – обов'язково повідомлю (усміхається, – ред.).

З цільовою аудиторією я знайома понад п'ять років. Це період активного написання текстів не просто кудись у стіл, копірайт про який нікому не розповідаєш, а створення власного контенту, який поширюють і читають. Слава соціальним мережам, що ми одразу можемо отримати фідбек. Найбільшим сюрпризом для мене було, коли на найпершу презентацію в Києві прийшли люди, які були геть не схожі одне на одного: це бабусі, молоді дівчата, мами і навіть чоловіки. Ти думаєш, що пишеш для жінки майже свого віку, а насправді – це "пальцем в небо", бо неможливо виокремити якийсь образ.

Париж як бренд

Тексти про Париж ще довго будуть популярні, бо вони якісні. Трішки викликають роздратування однотипні запитання про життя у Франції, але цього на 80% стало менше за останній рік. Сьогодні я молода перспективна авторка – і наразі зупинімось. Оскільки історія мого переїзду була пов'язана із особистим життям, люди дуже чіплялися саме за неї. Звісно, це людська натура, всім цікаво, хто з ким і так далі. Хоч я абсолютно автономна й, у принципі, завжди дуже мало розповідала про особисте, але парадокс: на триста матеріалів – шість, де я говорю про свого чоловіка – на сьогодні колишнього.

Нині я відчуваю, як змінився настрій аудиторії і градус цікавості до мого особистого життя. Це дає відчуття, що я роблю все правильно. Те, що я транслюю у соцмережах, націлене щоб мене залишили в спокої з одного боку, а з іншого – я завжди готова говорити про творчість і саморозвиток.

Важливо розуміти, що я не намагаюсь нівелювати п’ять років свого життя у Парижі, не кажу "ой вибачте, це закінчилось, іншу тему, будь ласка". Ні. Я лише не хочу говорити про приватне життя, бо воно не пов'язане із книжкою. Це не історія кохання, а портрет міста крізь призму однієї, окремо взятої людини.

Життя у Києві на паризький манір

Не можу сказати, що щось конкретне взяла від французького стилю життя. Мої погляди і принципи не змінилися, а радше – укорінились. Мені дуже близька тема фемінізму, розумію навіщо це потрібно, у мене немає викривленого поняття про те, що це "жінки, які хочуть з'їсти чоловіків". Тому мені дуже смішно бути в Україні й бачити такі пережитки минулого, яких у Європі немає кілька останніх десятиліть. Наше суспільство патріархальне, дуже багато претензій до молодої жінки, запитань і спонукань "до".

Два роки тому я опублікувала текст про позицію чайлдфрі, де вказала, що наразі не хочу дітей. Можливо я захочу їх через років 5, не знаю. Мені подобаються люди, у яких є діти, але не подобається, коли жінку засуджують за те, що у певному віці, вона не закрила цей гештальт. Жінку, спроможну народити, критикують за те, що вона цього не робить з власної волі, коли поряд є хтось, хто дуже хоче, але не може. Я не вважаю, що це якась розділена відповідальність, що є дитина, яку обов'язково потрібно народити й, таким чином, виконати "норму".

Я не розділяю особисте й публічне – я просто живу. Є те, про що я говорю, а просто що – ні. Наприклад, родину й стосунки. Я пишу пости, які мотивують і надихають інших, тому що всередині є енергія і мені б хотілось ділитись нею. В Одесі на презентації книжки одна жінка запитала, чи не відчуваю я порожнечу, коли чимось ділюсь. Ні! Я помножую це на кількість людей, які мене відчули.

Наталія Шимків, спеціально для Радіо МАКСИМУМ

• Теги:
• Instagram
• Література
• Україна
• Київ
• Франція
• Інтерв’ю
• Лайфстайл