Емма Іванівна Андієвська – найкращі вірші української письменниці та поетеси

Емма Андієвська – це українська письменниця, поетеса та художниця. Вона є представницею модернізму в українській літературі другої половини XX ст. Створила власний світ поетичних та художніх образів у високоіндивідуальній манері.

Емма Андієвська видала понад 40 прозових творів та безліч віршів, а першу власну картину й згадати не може. Та й не дивно, адже їх налічується понад 10 тисяч. У новому матеріалі Радіо Максимум зібрало підбірку найкращих віршів видатної українки.

Цікаво Жіноча творчість з передової: вірші української письменниці Оксани "Ксени" Рубаняк

Її твори – це невтомне дошукування істини у всьому: в слові, кольорі, в людині. Це водночас відображення виключно особистісного розуміння свого часу, своєї доби й прагнення зафіксувати їх у просторі мистецтва.

Найкращі вірші Емми Андрієвської

"Цвіркуни розтягують порожнечу…"

Цвіркуни розтягують порожнечу
З надпаленими краями.
В ній сперечаються два крамарі,
Присягаючись на жовтій дині,
Як на святому письмі.
В одязі з лободи
Ходять збирачі податків
(Скрізь митники і злодії).
Іде збирач податків,
Непідвладний тяжінню,
Жує смужку олії й посвистує
(Один його кашкет
Важить пуд щирого золота)
Навколо нього сізіфові міхи
Видмухують коріння навиворіт.
Іде збирач податків,
Відділений від листка плівкою,
Від якої відрубує усе живе.
А те, що відійшло,
Висить олив’яними печатками
На папських буллах
До народів, які вже не існують на мапах.

"Захід"

Збігають дні, й нічого вже не треба.
Струхлявіли бажання, мов колоди.
Сокирами – все ближче – з бганок літа –
Мисливці люті – й на всі кутні – дрібно.

Ще око вирізняє куби, ромби,
Що укладаються драбинками мелодій.
Душа – потойбік неладу і ладу.
Та плівка – тоншає – й водночас, ніби грубне.

Єдине слово – й за стіну – потроху.
Й немає ані радости, ні страху,
Лиш перебої серця невеличкі

Від шерехів, що – зламані гіллячки,
Маленьких втіх пригаслий привілей
У колі, куди всесвіт проваливсь.

"Хвилі"

Зловився короп, й рук нема тримати.
Лиш груди – меч, що – межі ворожнечі.
Краплини – крок, – все ближче до півночі.
Танок лелек і лябіринту смуток.

Розмитий мол, що – діри – в мурах – миттю
На щораз інший, все стрімкіший начерк.
Різниці – хвиля, тільки серце нічим
Потамувати, що – з рінин – прикмети.

Не гір – найтяжчі – пляну перевали.
Зі шкаралущі – в почуттях – завулок
Ще сипле перли і – під ноги – хутро, –

Найгрубші форми, які – дух, як хитрик,
Що дійсність в линву скручує тугу.
Та часом – ляскіт, в тиші – ніч-тягач

Буття – в антисвіти – перетяга.

Емма Андієвська – українська письменниця, поетеса та художниця

"Вітри Азії"

Вітри Азії
Колони з базальту. Фасади палаців
На перехресті. Й вітри,
Які супроводжують кочовиків,
Що випалюють культури
Правом сильного.
Циклопічні мури, вкриті зображенням
Богині плодючості

Як віє вітер
В колонах, серцях, пам'яті!
Ніколи нічому не вчаться
Ні народи, ні одиниці.
Єдиний Ти, Невимовний,
Що пануєш
Від віддиху до віддиху.

Золотий кухоль з левами і гієнами
Зберігає кров вівтарів і переходових часів.
Котять колісниці від сходу до заходу,

Щоб прокласти мармуровий хідник
Там, де гінці з найвіддаленіших
Закутин імперії
Мінятимуть коней й супроводжуватимуть
Колони з написами нових законів,
Як найм'якшу міру покарання
Для приборкання племен.
Всі ці народи
Забирає пустеля.
І загублена під згарищами
Алябастрова ваза
Розповідає тільки
Про мале й проминальне
Й не скаже нічого про вітер,
Що віяв від рана до пізна,
Змітаючи століття
Слідом та попелом
Жертовного стегна,
Що було
Живим смолоскипом до предків
Які стояли
Ще по той бік порогу.
Гробниці з зображеннями полювань
І полонених з відтятими правицями.
Спадок загиблих,
Що зводять мури прийдешнього.
Едикти на ріки, переправи й на пам'ять.
Як голосять жінки над глиною,
Що була містом, вівтарем та прихистком.
Лишилося тільки Твоє спотворене ім'я,
Що межує з пустелею та неминучістю.
Червоний попіл переходів,
Де вартові з туркусовими бородами.
Бляха в поглядах, бляха в харчах,
Бляха в віруваннях.
Ніщо не рятує людину,
Що отаборилася в вітрі.
Тільки тиші верблюжий горб.
Тільки пустелі піщані очі.
Людське життя — непотрібніше,
ніж старе сідло,
Пожбурене в порох грабіжником.
Де є пасовища і криниці
З прохолодною водою.
Десь є міра, число і невмируще серце.
Але тут тільки полудень,
Вапняки й проминальність.
І пісня, як череп,
Над випаленим суходолом.

"Навколо передумов"

Воює далі, хоч давно помер,
Самітній лицар в тилягах цеглястих.
Як гупа серце крізь опале листя. –
Єдиний змиг, – й помандрував крізь мур.

Минуще – свій – і вміст, і хвилемір –
Із капищами марноти і млости.
Бува, що й смерть шаленцеві полестить,
Хоч в неї – з атраментом каламар.

Як немовля, яке – тіла дорослих,
Що – видиме (не краєвиди – рислінґ),
Дарма на нього увесь всесвіт цика,

Бо ж – нетямуще – бульбашку – на цоколь,
Що вічність, – вибуховий хемікат, –
На ключ – у грудях тліну – замика.

"Цар Едіп"

Як зжерла все – за мить – моя провина
І – на півнеба – пащеку неситу.
І болю присмерк, й Евменід присутність,
Що – з мороку, як спалахи червоні,

І від землі – ледь вловне коливання.
Як звузивсь шлях – і спереду і ззаду,
І голосіння поглина безодня.
Камінням обернулись теревені,

Що вже по той бік нарікань і суму. –
Самі вогні вигнання невгасимі.
За вітром – попіл, що – свій власний присуд.

Й одвічна ніч, що – за єдиний просвіт.
Мій дім – мій костур, на який зіпруся. –
Що прихисток, коли весь світ – гроза?

Лиш гідра пам’яті, яка слідом повзе.

Емма Андієвська – українська письменниця, поетеса та художниця

"Куляста форма квітки..."

Куляста форма квітки
Між дощем і спекою.
Глиняна споруда з надбитою черепицею.
Стоять плакальниці у два ряди,
Над ними повітря з грозових голосівок.
Крізь голосівки, як крізь каналізаційні рури,
Пливе труна, лишаючи смужки світла.
Світ такий тісний, що не може
Вмістити найменшого спогаду.
Торф’яні голоси зводять брами,
Які одразу ж осипаються.

Суцільні входи і жодного виходу.

"Без шкіри – на вітрі"

Без шкіри – на вітрі
Пустеля – колоратура
З ацитиленовим кар’єром смерти.
Щораз розпеченіші кола
Нескінченної повивальні.
На щаблях прискореного розпаду
Самі бані, куби
Й паралелепіпеди.
Всесвіт – відірваний ґудзик,
Що знову – в сміттярку хаосу.
Ні прихистку, ні слова,
Ні калюжі питної води.
Світанок. Вечір. Світанок.
Твій подих фіалково-свинцевий.
Твій подих ніжний і молочно-перлистий.
Ти визначив початок і кінець,
Тільки людина – сама невизначеність.
Навіть далеких нащадків пустили за вітром.

Всі джерела, краєвиди й пам’ять,
Єдину годувальницю людства.
Самі світові домовини.
Але дух сіє далеко плакучіші зерна
І в осередді розпаду.
Чорнобиль, пустеля, чорнобиль.
Вся країна – трупарня,
Де ще живі мерці
Виголошують промови
Про нешкідливість опромінення,
Школярі, яким жити лише кілька днів,
Влаштовують велосипедні перегони
Землею, що дихає смертю.
Жодних рік не вистачає на голосіння.
Жодних океанів на біль та розпуку.
Боже, за що так тяжко караєш?
Цілий народ отак у домовину,
Як голод у тридцять третьому.
Ніхто не голосить, ніхто не плаче.
Готують нову трупарню.

"Зима з весняним ухилом"

Як заливає барва непорочна
Мости, алеї, крани будівельні.
Свідомість меншає, – ледь-ледь – пташиним волом, –
Лише – поріг, – і тіло стане зрячим,

Й за океанами – обтяжливе, незручне. –
Крізь речі – сила, яка так навально. –
Ґрунти буття не знають уповільнень. –
Й на гребенях вогню мигливий речник

Тих вимірів, що в серці ледь роїлись,
Овалами розстелює реальність,
Яку – ніде, хіба що тільки в снах.

Відходить, повертається в рясне.
І тане, відбігаючи основ. –
Світ-цибулина – стрілку – навесні.

"Захід сонця"

По небу – скільки зору, – ходить швайка, –
Із дір – серпанок – фіялковий цукор,
Серед якого – одна жовта цівка
Майбутніх катаклізмів, гніву й воєн.
Підсліпуватий легіт ледве віє –
Й намул копитний, який бруком цока,
Спорудами витягується, заки –
В мішок без вікон – дідуся Морфея.
На перехрестях пуп буття шаткують,
Що – далі й далі – чорною рікою
У пащу м’ясожерки-орхідеї.
Предмети потаємною ходою
За днем, що – в яр і повновладдя склав.
Все дихає, хоч не потіє скло.

Феномен Емми Андієвської полягає в тому, що її творчість не прикута до часу. Гротескні й химерні образи мисткині, безсумнівно, будуть подразнювати уяву й за десятки років після створення. Емма Андієвська стала брендом, яскравим еталоном українського сюрреалізму – слід тільки популяризувати цей "діамант".

До слова Український військовий і поет: найкращі вірші Павла Вишебаби

• Теги:
• Культура
• Література
• Мистецтво
• Україна
• Суспільство
• Краса