Книжки цього огляду – це не лише майже весь жанровий спектр сучасної української літератури, але й просто захопливе чтиво, варте вашої уваги. Імена авторів – відомі та знакові, а деякі твори вже отримали престижні премії.
Склали для вас рейтинг найкращих книг 2019 року. Читайте українське!
(Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019)
У цій збірці есе на "родинну" тему авторка, відома своїми гостросоціальними текстами, вибудовує стосунки з власним минулим. І не завжди родичі, які його населяли, були відомими, публічними чи видатними особами, оскільки для оповідачки важливіше те, який вплив вони мали на її становлення і як людини, і як письменниці.
Це цікаво: 5 українських книг, які отримали престижні нагороди
І тому хоч іноді оповідки видаються тривіальними, але завжди глибокими і психологічно виваженими, бо авторка звикла докопуватися до істини у всіх питаннях, хоч про жіночі бретельки, хоч про українську мову. "Я – за розмови, які наближаються до рівня написання текстів, – звіряється авторка. – Бо варті витраченого часу лише ті розмови, які бодай на йоту наближають співрозмовників до істини. Можливо, не до великої універсальної істини. Але до істини мого та його чи її життя".
(К.: Нора-друк, 2019)
Цей роман присвячений одному зі знакових періодів вітчизняної літератури, на тлі якого розгортається особиста драма головної героїні, дочки ворога народу, непомітної секретарки Спілки письменників і приватної друкарки в легендарному київському РОЛІТі. "У будинку, де все було не так, як у світі назовні – суворому й невблаганному. Це, по суті, був навіть не будинок, а "письменницьке село", де жили милі, начитані, інтелігентні люди, не те що в неї вдома у "підземеллі" – в напівпідвальному поверсі будинку по вулиці Чкалова, 45-в", – розповідає героїня про письменницький вулик, який пережив і репресії, і німецьку владу, але в романі немов би знову повернувся в минуле з його "квартирним" питанням.
Річ у тому, що мова у цій історії про 1947 рік з його сумнозвісним Пленумом СПУ, на якому в черговий раз громили українську радянську літературу. Точніше, тих небагатьох, які досі "відповідали" в ній за "українське", як, наприклад, неокласик Максим Рильський. Тож комунальна кухня радянського письменства в будинку РОЛІТ і Спілці письменників – ось основне поле роману, у якому яскраво показана атмосфера розправи над тими, кого не знищили у 1930-х.
Саме на його тлі й будується любовний трикутник героїні – між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
(Х.: Фабула, 2019)
Цей роман називає нібито "неіснуючі" речі своїми іменами, адже він – про психологічне насильство і протистояння йому, примхливі форми квір-сексуальності, проблеми прийомних дітей і конфлікти поколінь, які все ще зазнають впливу "совкової" дійсності. За сюжетом, чотирнадцятирічну Марту спіткала справжня катастрофа: після багаторічної відсутності повернувся брат її матері, оселився в тій самій квартирі й почав переслідувати юну дівчину, домагаючись її.
Насправді цей самий дядько Валентин, який працював провідником, окрім малих дівчат ("кликав її до себе, садовив на коліна так, що вона опинялася затиснутою між краєм стільниці і його тулубом"), залицявся також до хлопчаків ("він обхопив хлопця за плечі, притиснув до себе гарячою спинкою – такого міцного, шовковистого, із запахом дитячого поту".
Не дивно, що не знайшовши розуміння та підтримки в батьків, Марта наважується на відчайдушний учинок, що межує зі злочином, – і водночас дізнається, що вона – прийомна дитина, а ім'я її справжньої матері – таємниця. Низка драматичних подій, як видається Марті, веде її близьких та її саму до глухого кута…
(Л.: Видавництво Старого Лева, 2019)
Переїхавши свого часу з Тернополя до Нью-Йорка, автор цієї книжки, крім віршів, став писати есеї, оповідання і навіть п'єси. "Вічний календар" – це його новий роман, в якому, як це зазвичай буває в довгій еміграції, розповідається історія роду. Тобто збирання далекої Вітчизни за спогадами і згадками. Тож сама книжка – по суті, черговий український літопис, масштабна родинна сага, у якій поєднуються, переплітаються, співіснують і антагонізують історії кількох українських сімей від ХVII століття до наших днів. Тло – всесвітня історія, в якій ніколи не бракувало ні воєн, ні зрад, ні одвічної жаги до життя.
Герої роману Василя Махна несуть у собі риси різних поколінь, національних характерів і ментальностей, протистоять часу й обставинам, витворюють і продовжують себе, повсякчасно утверджуючи одвічний постулат: історія насправді не вчить, вона тільки гартує.
(Х.: Фабула, 2019)
Майже у кожному вірші цієї екзотичної збірки – справжньому мистецькому проєкту, оформленому, до того ж, українськими ієрогліфами – протиставлення, порівняння, нерівність. Мовляв, авторка спробувала, тепер ваша черга. Що саме? Навчитися бачити, спробувати стати краще, почути один одного, кохати без застережень. "Любов – це погана оптика. / Але без неї, / Як з'ясувалося під час не дуже гуманних експериментів / Над людьми, / Бачити геть нічого". Тож навіть в анотації до збірки сказано, що ця книжка – аварійний вихід, який можна (і треба) відкрити будь-якої (важкої) миті.
Сама ж авторка давно це для себе зробила, тож варто прочитати її віршовані послання, щоб і собі навчитися. Недаремно її дебютна збірка називалася "Сонячна бомба", а в новій маємо «невипадковий» вірш про те, що ж буває, коли не стримувати емоції та почуття. "І тепер у сонці дірка. Можна гойдалку вчепити, / Їй сподобається точно – гойда, гойда, линь, лети. / Я – ловлю – тебе – щомиті. / Я ловлю тебе. А ти?"
(Брустурів: Дискурсус, 2019)
Авторка цієї книжки майстерно дотримується негласних, але "фірмових" правил, прийнятих у "станіславському феномені" прикарпатської літератури, до якого вона належить: максимум "живого" життя, жодних жахіть, оскільки романтичний пафос традиції це передбачає. "Я не люблю вбивати своїх персонажів, – звіряється вона. – Роблю це у виняткових випадках, коли нема куди подітися і коли смерть стає не закінченням всього, а початком нового витка сюжету і нової метаморфози. А потім може з'ясуватися, що це й не смерть, а якесь фіґлярство чи ошуканство".
Тож не дивно, що її роман – це історія дивної дружби і ще дивнішої любові, історія здійснення найсокровенніших бажань, навіть якщо для цього потрібно чекати пів життя, історія про неповторність і загадковість кожної миті, а ще про неможливість знайти відповіді на всі запитання. "Софчин батько називати доньку Кармелітою навідріз відмовлявся, хоч сама Софка малою визнавала тільки друге своє ім’я, але у школі ситуація кардинально змінилася: Кармеліта Шпондюк – це було занадто контроверсійно навіть для доньки математички, тому вона навчилася відгукуватися на Софію, Софійку, Софу, Софі, Соньку і, звичайно, Софку..."
(Х.: Фоліо, 2019)
Події повісті відбуваються у Львові в 1938 році. Журналіст Марко Крилович, якого прозвали "нічним репортером" за його нічні репортажі з життя міського дна, береться розслідувати вбивство кандидата в президенти міста. При цьому він потрапляє в різноманітні як любовні, так і кримінальні пригоди, інколи ризикуючи життям. "Недарма ж мене прозвали "нічним репортером", – звіряється головний герой, – бо власне я найбільше й тинявся по різних зачучверілих кнайпах і мордовнях, по підпільних казинах, спелюнках і борделях, діставав по писку, а то й майхром по животу, падав обриганий у рівчак, бо, окрім як нахлятися з тими, хто хляв, іншого способу добути щось цікаве чи сенсаційне не було".
Йому неофіційно допомагає комісар поліції Роман Обух, якого начальство відсторонило від розслідування вбивства. А тим часом у справу втручаються німецькі й радянські шпигуни, розслідуванням зацікавлюється також польська контррозвідка, окремий інтерес виявляють і кримінальні кола. Тож перед нами постає мальовничий і яскраво описаний злочинний світ тогочасного Львова, який живе у передчутті війни.
(Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019)
Це перший твір автора, написаний українською мовою після його переїзду в 2014-му з Донецька на Київщину. Раніше свої тексти він писав російською і видавав їх в основному в сусідній країні. За сюжетом, це історія про життя переселенця, донеччанина Габи, який з початком війни на Донбасі, переїжджає до столиці України.
По суті, збірний образ з попередніх книжок автора: головний герой вимандрував з ранньої повісті "Облака над дорогой", кобиляча голова, яка переслідує героя від дитинства – з роману "Невозвратные глаголы", куди вона закотилася з народної казки. з усіх примар дитинства єдиною незабутньою залишалася тільки КБ.
"Через неї, до речі, Габа не дуже добре давав раду з жінками, як на початку статевого життя, так і протягом усього його продовження. Здавалося йому, що в кожній жінці сидить така сама казкова істота та тільки й чекає, щоб Габа замислився на хвилинку і втратив пильність".
(К.: Родовід, 2019)
У випадку з героями цієї історії обоє вони справді не мали вибору ані до, ані після зустрічі. Вона – емігрантка з Одеси, яка після більшовицького заколоту 1917 року емігрувала до Франції. Він – юний гасконець, якого вигнали зі школи, і який закохався у жінку, старшу за нього на 27 років. Згодом обоє стали для підрадянського мистецтвознавства своєрідним символом українства. Він – видатний дослідник авангарду та творчості Казимира Малевича, і зокрема українського періоду його творчості, який вплинув на світогляд художника. Вона – авторка першої на Заході монографії "Мистецтво України".
Тож ця збірка – розмова київської журналістки з французьким метром у його будинку в Гасконі - не лише про кохання і родинне життя Валентини Васютинської і Жана-Клода Маркаде, але й про складний шлях подолання перешкод, які траплялися на шляху дослідження українського авангарду, вшанованого у Франції і забороненого в Радянському Союзі. Утім, все повертається до своїх джерел – і природа самого мистецького руху, і знакові імена на зразок Казимира Малевича, Василя Єрмілова чи Зинаїди Серебрякової, які донедавна вважалися представниками виключно "російської" культури.
"Цей процес схожий на біологічний, – свідчить один з героїв збірки, – коли виникають зміни стану – від статичного до динамічного. Він тривали, але на прикладі літератури і мистецтва видно, що так було завжди: коли література дійшла вже до певної кульмінації, воли вона вже статична. Треба міняти цю статику, динамізувати її і з’являється авангард".
(К.: Комора, 2019)
Авторка, якій довелося побувати ботом, розповідає про свій досвід та про те, як влаштовані наші інтернет-хащі. Свого часу вона вела 12 анонімних акаунтів, "розкручуючи" рекламну продукцію пропагандистського формату. У своїй книжці яку авторка, працюючи в Китаї, прилітала презентувати в Україну, вона ділиться міркуваннями про вірусну рекламу та природу холіварів, про інтернет-шахраїв та різницю між ботами, тролями і хейтерами, про інформаційну гігієну та збереження здорового глузду в умовах суцільного інформаційного шуму. І, врешті, про те, як соцмережеві паразити впливають на наші реалії.
Ігор Бондар-Терещенко
Читайте також: 5 цікавих книжок, які варто подарувати дитині на День Святого Миколая