З 24 лютого російська армія стала безпощадно й масово накривати українські міста ракетами й авіабомбами. Чи не найбільше дісталося Маріуполю, що опинився в окупації з перших днів повномасштабної війни. Про ситуацію в місті, життя під снарядами і довгоочікувану евакуацію розповіла місцева медсестра.
Історія переселенки Мирослави (ім'я героїні змінено з міркувань безпеки) та її сім'ї вийшла у форматі відвертої розмови на 24 каналі в рамках проєкту "СВОЇ". Героїня поділилася своїм досвідом життя в окупації, розповіла, як вдалося покинути Маріуполь та наголосила, що неодмінно потрібно виїжджати з загарбаної території, як тільки з'явиться можливість.
До теми: 24 канал запустив проєкт СВОЇ: він розповідає про переселенців, які знайшли новий дім
Якщо для більшості українців початок війни – це 05:00 24 лютого, то в Маріуполі почалося усе раніше. Уже з 02:00 години ночі місто почали обстрілювати. Однак, за словами Мирослави, містяни звикли до звуків вибухів, тому не надали цьому особливої уваги. Проте воєнні події в Маріуполі розвивалися доволі швидко: прильоти ставали все ближчими, а руйнування – масштабнішими.
Це було дуже моторошно та довго. Звуки ставали все голоснішими та ближчими. Виглядаєш у вікно – там десь стовп диму, ще десь. Подруга покликала до себе в інший район, бо там було спокійніше. Ми покидали в сумку білизну, шкарпетки, якусь їжу. Думали, що посидимо, переночуємо і вернемося додому. Ми заспокоювали себе, що 2 – 3 дні і все нормалізується,
– розповіла Мирослава.
У місцеву лікарню наплив пацієнтів зростав після кожного прильоту. Тож лікарі почали буквально жити в медичному закладі та безперервно надавали допомогу постраждалим.
Через зруйновану міську інфраструктуру багато будинків залишилися без постачання води та електроенергії. Лікарня – серед них. Медперсоналу доводилося готувати їжу просто неба на вогні, а ночувати – в підвалі. Кожен облаштував собі нічліг. Підтримка та допомога була відчутна звідусіль.
До середини березня значна частина Маріуполя була під окупацією, помітний був брак харчів та води, а про умови для нормального й спокійного життя годі й говорити. Тож Мирослава разом з сім'єю вирішила, що залишатися далі у цьому пеклі немає сенсу. 17 березня 29-річна дівчина разом з чоловіком та дитиною сіли в автівку, взяли з собою дві валізи речей і вирушили світ за очі, лиш би виїхати з міста.
17 березня зранку колега сказала, що їде. Ми тоді кілька хвилин стояли й не знали, що робити. Це при тому, що автомобіль був непошкоджений й з бензином, якого мало б вистачити. Все ж ми вирішили їхати світ за очі, лиш би втекти,
– зізналася жінка.
Дорогою на територію, підконтрольну Україні, їх чекали принизливі огляди на блокпостах та підступні запитання від окупантів, однак їм вдалося виїхати спочатку до Запоріжжя, а згодом – до Дніпра. Там Мирослава з рідними зупинилися у квартирі родичів, 3 дні відпочили й вирушили до Яремче, що на Закарпатті.
Після 2 тижнів в Яремче вирішили поїхати до Києва. Адже там більше можливостей для роботи.
У столиці молода сім'я уже орендувала квартиру, оформили статус ВПО, записали дитину в школу. На роботу жінку взяли дуже швидко. Тепер Мирослава працює Київській клінічній лікарні.
Відділення хороше, працівники хороші. Це брехня, коли кажуть, що російськомовних ненавидять. Навіть в Яремче до нас не було упередженого ставлення. Ніхто мене не ображав, не казав переходити на українську. Люди ставилися зі співчуттям та розумінням. Всі хотіли допомогти, приносили їжу та одяг,
– розповіла Мирослава.
І наостанок жителька Маріуполя закликала українців виїжджати з окупованих міст, якщо є можливість. Там цивілізації вже не буде.
Читайте також: Як у фільмах про апокаліпсис: харків'янка розповіла, як живе місто під обстрілами