16 серпня український письменник Юрій Іздрик відзначає свій день народження. Зібрали для вас найкращі найкращі вірші геніального поета про кохання, життя та Бога, які не залишать вас байдужими. Читайте та надихайтеся!
Юрій Іздрик став чи найпопулярнішим українським поетом, адже його поезія влучає у самісіньке серце і юної, і зрілої людини. За словами поета, усі його вірші з'явилися з кохання.
Це цікаво: Відверте інтерв'ю з Юрієм Іздриком про секс з літературою, нову любов і сенс життя
Нещодавно Іздрик випустив нову збірку "Ліниві і ніжні", а загалом за 3 роки активної творчості він створив близько 1,5 тисячі віршів, однак тільки півсотні з них він вважає гідними.
Ми ж не погоджуємося з поетом і вважаємо практично всю поезію цього автора – геніальною. Вибрати найкращі вірші Іздрика дуже складно, бо вони всі дуже круті, але ми спробували скласти суб'єктивний ТОП його поезій про кохання, життя та Бога.
Тисніть на розділ та переходьте до віршів, які вас цікавлять:
пам'ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для чиєї вигоди?
а не було вже виходу
окрім дурного випадку
сам я тебе і вихопив
як випадкову вигадку
сам же тебе і вимислив
сам же тебе і вичислив
і як пречистий вимисел
поміж рядками вичитав
я тебе мила вимолив
з божого саду виламав
і небеса відкрили ми
і обгорнули крилами
і не забракне сили нам
поки шепочуть губи:
мила а хто ти мила?
любий а хто ти любий?
розчиняюсь в тобі і стає медовою кава
розчиняюсь в тобі і міцнішим робиться чай
розчиняюсь у тóбі і розчин наш трохи гіркавить –
котиться гравій
котиться гравій
водиться
від/чай
я розчиняюсь в тобі – бачиш?
я розчиняюсь в тобі – знаєш?
я розчиняюсь в тобі плáчем
це ще хоч щось та для тебе значить?
я розчиняюсь у тóбі сміхом –
бздурним дзвінким дитячим
я розчиняюсь у тóбі снігом
кинутим на гаряче
я розчиняюсь у тóбі мила
я пропадаю в тобі сучко
я розчиняю свою силу
я здобуваю твою гнучкість
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
сонце впирає по саме нікуди
сенси парують і висихають
ми перелиті цим літом і випиті
і переписані двічі навзаєм
передозовані переосмислені
знову готові цей світ називати
ми обростаєм листами як листям
і розцвітаєм цукровою ватою
сонце періщить по саме нікуди
вата стікає в’язким сиропом
мружаться очі зачинених вікон
люки задраєно і перископи
жовтий наш човен іде під шкіру
білі драже розчиняються в венах
літо не має жодної міри
серпень виходить на авансцену
і – монологи
і – реверанси
згашена рампа
темна куліса
серпень завжди випадає як шанс
раптом померти і вийти на біс
ти стіна?
я в тобі пробиваю вікно
ти вікно?
я твої розбиваю шиби
ти кришталь а не скло?
а мені все одно –
будь хоч димом
хоч дивом
хоч птахом
хоч рибою
ти чужа? нічия?
це не привід для сліз
ти належиш мені хоч би з ким ти не спала
тільки я знаю стежку крізь темний твій ліс
лиш для мене твій погляд як сонячний спалах
ти належиш мені як людині ім’я
ти мене нарекла і врекла й записала
у скрижалях своїх
і нарéчений я наречéним твоїм
хоч би з ким ти не спала
в цім немає жалю ані кривди нема
я проріжу вікно й перепишу скрижалі
я не сам і ти також уже не сама
бо на мені твій мед
і в мені твоє жало
за тобою скучаю циклічно
це неначе припливи й відпливи
може бути що це психічне
чи кармічне – що теж можливо
то живу собі тихо-мирно
і про тебе ні сном ні духом
то накотить туга безмірна
і накриє туго і глухо
то накриє а то попустить
то попустить то знов накриє
то на місці моєму – пустка
то на місці пустки – живий я
ну і так воно все гойдає
нефігові такі качелі
чи триватиме так і далі..
чи мине це колись знічев'я..
а поки що – припливи й відпливи
на піску вимивають русла
і здається ще буде злива
і накриє
і не попустить
ну хто мені ти? ну хто тобі я? –
два космоси зіткнуті поспіхом
але розповзається мов течія
на фейсі моєму посмішка
коли ти говориш чи навіть мовчиш чи
смієшся так сонячно й смачно
я роблюся ліпшим я роблюся вищим
й мене переповнює вдячність
і кожен твій рух і кожен твій жест
ресурси мої збагачують
я легше долаю черговий свій квест
і також за це тобі вдячний
нам нарізно велено бути проте
не все ще в цім світі втрачено
і вдячний тобі я іще і за те
що так почуваюся вдячно
ці нав'язливі ночі зводять з рахунку
ці неонові дні застигають у склі
ти мені завинила півтора поцілунки
і розпущений вузол смислової петлі
а польоти без тебе – це тупо прольоти
і реальність суха як військовий устав
я лиш дуже приблизно здогадуюсь хто ти
і не маю на тебе ніяких підстав
і не маю на тебе ніяких капканів –
ти проходиш крізь сіті як риба крізь лід
ти приходиш нізвідки крізь пасма туману
і зникаєш імлистий лишаючи слід
ти в мені – наче віра нова наче вірус
проникаєш усюди без віз і без меж
я для тебе – таблиця пергамент папірус
що захочеш напишеш а потім зітреш
тут без тебе завмерло усе й зупинилось
тут на тисячі миль глухо пустка і штиль..
тільки небом ширяє невидимий стилос
і рождається в небі незвіданий стиль
бо твóї пальці пахнуть канабісом
а твóя шкіра пахне папером
знайомство наше схоже на казус
стосунки наші – чиста афера
розмови наші фіг перекажеш
а танці наші просто порнушні
на що не глянеш – усе як казус
кому не скажеш – усі сміються
ну бо кохання таке комічне
як клоунада як цирк на дроті
хоч шал любові – сюжет одвічний
де рулять світом потреби плоті
потреби плоті – сум'яття духу
гормони грають – притомність гасне
і з адекватністю зовсім глухо
це справді смішно але прекрасно
бо ми безумству безтямно раді –
нічого наче й не треба більше
і я вдихаю тебе мов ладан
і проступають на шкірі вірші
це ж скільки слів я сплів для тебе в строфи!
сотні псалмів мабуть зопалу випалив
це – нереально
це – катастрофа
пристрасть і хіть на межі крововиливу
ніжність і щем – наче пара від подиху
радість дурна за межею істерики
долі секунди відміряно в сотих..
мед і горілку розлито по сотах..
вітер несе зашифровані в нотах
ритми нових америк..
я тебе
я тебе
я тебе вибуквив
я тебе
я тебе
я тебе вичислив
сфера небесна – прозора і випукла
води тілесні – гарячі і чисті
нори підземні – надійні і темні
пори землі ніби очі прикриті
тільки в любові світ недаремний –
є в ньому нерви!
є в ньому ниті!
є в ньому пісня і ритм безперервний..
безперспективний.. і безсистемний..
миті на нитях – вервиця чортова
ниті між нами – ріки невидимі
пристрасті русло вузьке як аорта
строфи звучать переважно форте
viva la muerte! viva la muerte! –
подихи вгору злітають і видихи
ти мене
ти мене
ти мене викрала
ти мене
ти мене
ти мене вкурвила
ти мене вибрала
ти мене виграла
хрест на мені і сорочка випрана..
..без виправдань коректив і виправлень
граю тобі на печерних бубнах я
граю тобі на тамтешніх тамтамах
хóджу по лезу гострої бритви
б'юcя за тебе в небесну браму..
..маю для тебе пісню кохана
маю для тебе пісню
і ритм
скучай але в міру
бо небо проллється сльозами
лишається віра
довіра і віра між нами
у небі є діри
у дірах є зорі прозорі
скучай але в міру –
у міру старих акваторій
скучай але в міру –
та не забувай скучати
чекання – офіра
прожити життя на чатах
скучай але в міру
і не забувай любити –
безмежну довіру
і віру в потребу жити
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…
ніжність повільна лінива нахабна
лізе під шкіру кличе у трави
то віртуозна а то незграбна
берег є лівий
берег є правий
нас береже перестиглий серпень
нас береже недозрілий травень
падає хустка
котиться перстень
і намистини біжать по краю
ніжність манірна смішна навмисна
то сміхотлива а то печальна
як соло гітарне вгорі зависне
як мед до чаю на дні розтане
ніжність – алергік
вона дитинна
рветься на волю і капризує
завжди під кайфом завше на нервах
завше в перервах
здебільшого всує
ніжність без відліку ніжність без даху
така мала – і така бездомна!
але без пустки тривоги і страху
і безнадії
і без утоми
берегом лівим і берегом правим
руслом ріки
сірим асфальтом
пристрасть тече вулканічною лавою
сіючи паніку й хаос вокзальний
всіх спопелить – дальніх і ближніх
все рознесе – рано чи пізно
виживуть тільки ніжні й ліниві
виживуть тільки ліниві і ніжні
розривати обійми немов електричне коло
зупиняючи струм кровообіг і внутрішній спів
вимикаючи небо і землю і все доокола
розсипаючись в тетріс із двох нероздільних тіл..
нас розрізали навпіл іще у життях минулих
де були ми хлібиною яблуком чи колесом
нас розрізали навпіл а потім про нас забули
і почався цей довгий важкий і фатально фальшивий сон
це такий напіврозпад що далі вже падати нікому
це така параноя де пара не рівна двом
половинність свою як вину усвідомлюєш з віком
бо не гоїться шов за єдиним твоїм крилом
розмикати обійми і болісно і небезпечно
електрична дуга ніби гад: прослизнула – й уже нема
лиш відгонять горілим і губи і пальці обпечені
й розповзається світ по усіх своїх палених-палених швах
арифметика тіл не вкладається в рамки програми
геометрія кола завжди потребує двох
обійми мене мила всіма чотирма руками
хай народиться знову наш високовольтний бог
***
коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай –
щоб сказала вона:
"ти не бійся
я разом з тобою"
коли загнаний в кут коли губиш маршрут і здаєшся практично без бою
порятує оце: "я з тобою
я тут
ти не бійся
я тут
я з тобою"
коли відчай і сумніви втома і страх напророчать тобі параною
ворухнуться
беззвучнo її уста:
"все нормально
я тут
я з тобою"
твоя епідерма нервова тендітна
пахне мені акварельним папером
ти проростала в мені впродовж квітня
щоби розквітнути білим тепер аж
перли крохмальні крапельки поту
і алергічне почервоніння
так достеменно й не знаючи хто ти
жив б до червня твоєю тінню
сліпий як гомер і глухий як бехтовен
при тобі – я завше німим менестрелем
лиш пензлик просякнутий соком медовим
малює на шкірі твоїй акварелі
вже не жди –
приїзди
крізь під'їзди проїзди проколи
тут усе
як завжди –
тобто так як ніде і ніколи
тільки тут
тільки раз
і не факт що цей раз не востаннє
але все тут – для нас
тут для нас – цілий світ наче спальня
не гальмуй
прилітай
час для гнізд
для вінків і сонетів
тож змайструємо рай
для тривожних і ніжних естетів
хай живуть
раз вже так
раз на раз
раз за разом
востаннє
хай сотворять спектакль
про нормальне щасливе кохання
літаки
поїзди
переїзди наїзди проїзди
не чекай – приїзди
ще не рано
і вже не запізно
не чекай – прилітай
в роль ввійдеш на льоту як у штопор
тільки раз..
тільки рай..
до потопу..
і після потопу..
і так все серйозно що просто капець
прожекти двіжухи і терки і мутки
немов би у цьому є якийсь сенс
чи задум господній у цьому присутній
а в задумі було – живи і плодись
а в задумі було – радій і кохайся
но вася така сложна штука ця жизнь
шо главне свого не прогледіти шансу
лиш так все серйозно – хоч всядься і плач
та я все кажу: ну прийди подивися
ось небо над нами – розідраний плащ
ось поле – заштопана плащаниця
ось річка моя – роздягнись увійди
ось сад що наситить і ліс що сховає
а ось безтурботна і сонячна ти
і дім наш як правильна версія раю
це все несерйозно як промінь чи сніг
це все ненадійне смішне і минуще
це все що у бога я викрасти зміг
та все це насправді є хлібом насущним
двіжуха в мурашнику – голі понти
від муток і терок – лиш мутно і терпко
як зловиш свій шанс – не марнуй відпусти
не дай себе вжити
не дай собі вмерти
серпень скрадається тихо ранковим холодом
та до полудня повітря – тремтливий жар
наше життя пролітає миттєво мов честь ізмо́лоду
ніч протиріч медитує в одному з утрачених царств
пагорби – в пагодах всіяних цвітом і ягодами
дзвони гудуть впереміш то шабат то набат
стріли й вогні прошивають птахів над пагодами
і захлинаються піною пси шаріату
все перекреслено духом простих траєкторій
тче павутиння серпневе самотній павук
сталося все що пророки писали в теоріях
падає небо підстрілене снайпером просто до рук
літо спливає поволі у дельти при морі
холод щоранку прозоріший входить в права
як же незатишно жити на зламах історії!
як же поспішно могили вкриває трава!
холодом солодом каменем вересень котиться
в іскрах і спалахах сміху відходить аллах
макове поле успішно цвіте й плодоносить
там де раніше опальна вітчизна була
я звідси вже йшов би –
робити тут нічого
дивитись на все це і тоскно і болісно
хоча не бракує ні щастя ні відчаю
і в нормі баланс між безволлям і волею
я звідси вже йшов би –
готовий до виходу у будь-яку мить
без речей і посвідчень
та в силі диктат примусового дихання
і гойдалка вічна між щастям і відчаєм
життя – незнищенна дурна безконечність
а смерть – і брудна і невміла наймичка
я з ними двома задовбався вже – чесно!
я з ними вже тут натворив стільки зайвого!
я звідси вже йшов би
бо час припиняти
страшненький цей сон
генетичну цю казку..
тут кажуть ще буде якесь афтепаті
та це вже без мене
будь ла́ска
будь ла́ска
скільки б часу не лишилось – завше буде забагато
скільки б ангелів не впало – полюбому перебор
закриваю газ і воду продаю ключі від хати
і виходжу в світ широкий крізь зелений коридор
в чорне море
в біле поле
в сині гори
в крайні землі
в бітум неба
в біт хіп-хопу
в біг на місці
в місяць май
народився босий голий і помреш благий і темний
тільки цим не переймайся тільки це в собі й тримай
трамадоли трабли тапки і печеньки з ганджубасом
ворожіння мух на м’ясі і пасьянси тихих слів
і печінка ніби жінка безвідмовна за шинквасом
куля в серце кава з перцем два по сто – приємних снів!
гостра голка груба нитка голе шило пара скріпок
два конверти три пігулки шість патронів револьвер
скрипка люлька коломийка і колекція наліпок
він не вмер він ще стріляє вічний революцьйонер
він не здався
він не спився
він пішов в глибокі трави
в осінь квітів
в горло джазу
в тишу спокій і мороз
таймер серця
зуммер часу
майстер слова і вистави
танець смерті
знак затертий
голос крові токсикоз
дух мускату смак причастя дзвін дукатів сміх приматів
стук в приваті галас в чаті і любові сірий шум
все це свято все це щастя це приходи і відкати
скільки б часу не лишилось в сумі вийде тільки сум
тільки сум – така примара! чуєш сурми не заграли?
не заграли судні сурми час розплати не настав
скільки б демонів не спало
скільки б ангелів не впало
скільки б часу не лишилось –
я не спав
і
я не впав
тіло для духу – як ультиматум
а дух для тіла – як технологія
строга релігія хімкомбінату
слово давно перетворює в слогани
слогани добре ідуть із гормонами –
з адреналіном тестостероном..
слово що якось не стало законом –
так і лишилося поза законом
мутить свою нелегальну хімію
големів ліпить береться за бога
все це чомусь від чийогось імені
все це чогось із плеча чужого..
бо слово бездухе – як сіль несолона
очі не бачать не чують вуха
то дух у тілі – як п'ята колона
то тіло – як п'ята нога для духу
так і живуть без ніякого понту
у радості й горя – єдина доля
так і поляжуть єдиним фронтом
малі і кволі смішні і голі..
я з ними двома вже давно порвав би
та тіло і дух – у руках всевишніх
колись зів'януть як дві троянди
моє колишнє
і мій колишній
я прощаюся з морем в цифровому форматі
я прощаюся з небом у безформному небі
я прощаюсь з усім що збирався почати
а проте не почав ну бо нафік то треба
я прощаюся з тим що почав і закінчив –
це тепер лише час позмиває і витре
я прощаюсь з віршами іще одним віршем
а з вітрами прощаюся зустрічним вітром
я чекаю на зірку у барвах абсенту
щоб злетіти із нею в поля полинові
я прощаюся з малопомітним акцентом
майже в кожній строфі майже в кожному слові
із собою самим я давно попрощався –
і прокляв себе сам і простив і прославив
я залишусь як спогад із хімії щастя
як гіркий післясмак у нефритових травах
ах якими були ми дурними й веселими!
як усе нам вдавалося легко і просто!
в цьому світі ми всюди були новоселами
навіть світло прино́сили власне у темний ще простір
ніфіга ми не знали й раділи усьому
забиваючи глухо на правила строгі –
ні дев'яті врата ані заповідь сьома
нам тоді не здавалися пересторогами
ніфіга ми не мали і прагли усього
все й відразу хотілося! вже і побільше!
наче в річку вступали ми в кожну дорогу
і несла течія нас – легких і безгрішних
полуничні поля і гаї олеандрові
розцвітали мов саме для нас уготовані
нам ввижалося щастя у ловах і мандрах
ми вважали – воно може бути впольоване
тільки щастя впольоване – здобич убита
не злетить воно вгору
не гнатиме чвалом
після нього – лиш чорна жага ненаситна
світла – мало!
і темряви – замало!
от відкрито врата – і дев'яті й десяті
а за ними – такі ж коридори і двері
вже розламано сім а чи й вісім печатей..
ну й чого нам іще?
і куди вже тепер нам?
ах які ж ми були..
ох якими ж ми стали..
ах-ах-ах! ох-ох-ох! – наші плани на завтра
відцвітають без нас у безплідній печалі
полуничні поля і гаї олеандрові
вимкни світло нікуди не йди
залишись наодинці з собою
пригадай як помер молодим
із собою в нерівнім двобої
пригадай скільки жив мертв'яком
скільки всього лихого накоїв
як ловив за обломом облом
пробиваючи дно головою
як від мрій відрікався своїх
як зрікався найближчих і кревних
як від світу втікав і не втік
як пітьмі поклонявся даремно..
пригадай собі все й охолонь –
при́йме бог твої темні секрети
і зійдé благодатний вогонь
на останню твою сигарету
виросли діти гості роз'їхались
друзі – хто спився хто втік а хто йо*нувся
не викликає ні сліз ані сміху це –
сповнилось все що і мусило сповнитись
маска моя приростає до шкіри вже –
не впізнаю себе в жодному дзеркалі
ще проживу скільки там вже відміряно
але у снах все стрічаю померлих я
я – наче линва між берегами
вниз провисаю але не рвуся
я – телепорт я – переправа
я – проповідник стильних спокус
я поглинаю світло й повітря
води і землі
квіти і трави
я розростаюся наче повір'я –
вниз і угору
вліво і вправо
пульсами хвилями римами ритмами
музика входить разом зі світлом
вітер то пісню несе то молитву
майже нечутну ледве помітну
а цвіркуни і цикади і равлики
ніч розколисують ритмами тихими
я розчиняюсь і це мабуть правильно –
виросли діти гості роз'їхались
ах! яке розгортається світло!
ох! яка розверзається прірва!
бог уміє прийти непомітно
але любить потролити вірних
і являється в синіх спалахах
у вогнях у бенгальских у блискавках
надто пізно втікати парами
надто рано робити висновки
бо двіжуха ще тільки зріє
бо вагони от щойно рушили
і розлито в повітрі надію
на спасіння деяких душ
а від цього – надміру вереску
караоке колядок слоганів
невдовбенне наше теперішнє
скоро змиє розталими водами
скоро виллється небо вип'ється
скоро висохнуть землі вигорять
скоро стихне навіть молитва ця
скоро зовсім не буде вибору
але поки – гуляй відірвано
скільки того життя і світу..
ох.. яка ж під тобою прірва..
ах.. яке ж над тобою світло.
ну от мій боже пане мій
нас і зосталось двоє
ти знов не вийдеш на двобій
я не дізнаюсь хто я
ти знов заб'єш на всіх і вся
мовляв щось там не склалось
я чув вже навіть на місцях
не буде апокаліпси!
та це старий – твої діла
твоя стезя і карма
уже й за те тобі хвала
що було щось не марне –
хвилинний шелест уст її
і доторк випадковий
і шурхіт крилець наших мрій
і пісеньки любовні
і напівсонний літній сад
і снігу простирадла
і водоспад і зорепад
і грона виноградні
і наші ночі й наші дні
і наші сни і станси –
цей наш безбожно світлий світ
невитрачених шансів
це все чудніше від чудес
господніх мартоплясів
це зупиняє прес небес
і маятники часу
це важливіше за слова
якими все тут названо –
лиш там трапляються дива
де бог тримає паузу..
..а ти мій пане не мовчав
і чувся сильним перцем
чого ж морозитись почав
сховавшись у гримерці?
господь з тобою боже мій –
месія ти чи місія –
виходь
не бійся
будь як свій –
я дам тобі амністію
я мовчу щоби було не надто багато крику
я кричу щоби було не надто багато пауз
я ховаюсь від світу щоб бути не надто відкритим
хоч сховатися ніде – та я все одно ховаюсь
всі ці танці на линві убогі як цирк на дроті
богом зважений був я і визнаний легковажним
рівновага можлива лише як постійний спротив
рівновага можлива як знáйдеш в собі щось справжнє
я не знаю що справжнє в мені ну а що несправжнє
я гойдаюсь в петлі професійно як лялька вуду
рівновага – це те що не може тривати завжди
рівновагу втрачаєш відразу як лиш здобудеш
я мовчу так промовисто наче рекламний слоган
я кричу так невиразно як опівнічна птаха
богом зважений був я і визнаний легшим за бога
бог послав у буття мене як посилають нахуй
бог в життя мене кинув сховавши кінці у воду
бог в життя мене скинув як кѝдають труп у річку
я під ним пропливаю й мені його трохи шкода –
я втоплюсь в небутті ну а він потопатиме вічно
риба велика шукає де глибше
риба мала утікає як може
вряд чи усе це нам вийде на ліпше
якось не схоже..
зовсім не схоже..
бог обіцяв "i'll be back"
але марно
ждали його обнадіяні люди –
він просто зник і повівся негарно
типу нема мене тут і не буде
вимкнув смартфон
стер сторінку вконтаті
дилера здав не вернув іпотеку
заборгував від різдва комуналку
спиздив дві книжки з бібліотеки..
як тут вертатись?
старшно і стрьомно
і нецікаво
і не по кайфу
краще сховатись поводитись скромно
тихо інкогніто жити у хайфі..
линуть кальмарів чорнильнії хмари
зграї медуз – як летючі тарілки
срібних тараньок пасуться отари
тюльки в томат запливають де мілко
сіється дощ золотистих ікринок
маєчки мокрі втікають у хащі..
бог не вернувся бо все це покинув
може то й справді так буде краще?
виживуть ті хто в годину останню
шансів рятунку не стануть шукати
а дочекають нового світанку
всраку убіті на афтепаті
«виживуть ті хто ліниві і ніжні» –
бог запевняв і робилося смішно
виживуть персики сливи і вишні
зрілі солодкі щасливі й успішні
риба велика і риба маленька
краби в олії тюлька в томаті –
всі залишаються жити форева
задля світанків
і афтепаті
щось вони собі там читають..
щось собі там думають..
потім кажуть: ми на ваших словах виросли!
а я дивлюся в очі їхні безумні
і прошу: змилуйся над ними господи
і наді мною змилуйся..
прости що попіл нейронів і днів моїх
на їхні білі поля чорними буквами випав
що моїми слідами втоптано їхній перший сніг
а за слідами цими ніхто не знайде виходу
я поняття не маю господи що у них в голові
як не бачать вони що давно я розбитий і вбитий
тільки мертві слова проростають з них наче живі
і це так печально господи..
і це неможливо простити
котяться писанки зносить дахи
чутно всеношну і галас гульвіс
видобуває бог з-під пахви
глиняний свій обріз
мир – це війна
а війна – гешефт
термін контракту вийшов
бог провернув неймовірний блеф
і заслужив на тишу
сам собі все що створив програв
сам же у себе й виграв
і не закінчивши купи справ
вийшов із парадигми
бог – це любов
а любов – обман щоб запустити суще
суще щезає немов туман
води зникають і суша
бог не назвався коли прийшов
так і піде анонімом
лишиться тиша і буде знов
затишно темно і німо
буде ніщо і ніде і ніяк
тобто не буде нічого
все що ще є
все це просто так –
тінь від мізинця бога
це без образ і претензій я
жити – не мій був вибір
в мене принаймні було ім'я
ну і за це – спасибі
у бога на серці є грубий рубець
і чорна як нічка мітка
він знає що світу давно вже кінець
і це багатьом помітно
що світ був би кращий цілком без людей
пташиний скажімо чи рибний
та в бога немає подібних ідей
бо все це йому обридло
то ж все протікає як може текти
і все пролітає як може
і звідси ніяк не вдається втекти
і бог в цьому не допоможе
бо в нього на серці – межа і рубіж
а ми живемо за ними
можливо що хтось уже вигострив ніж
і тихо стоїть за дверима
де валить на повну густий драм'н'бейс
і дійсність вібрує у трансі –
титанік іде у рекордний рейс
в фіналі нічного сеансу
а небо вогнями горить під кінець
зірки виникають нізвідки
і вже не помітні
ні грубий рубець
ні чорна як нічка
мітка
А який вірш Іздрика ваш улюблений? Пишіть у коментарях!
Читайте також: Найкращі вірші Юрія Андруховича, які вражають своєю мудрістю