З 24 лютого і досі Харків перебуває під постійними обстрілами. Тому у перші дні повномасштабної війни чимало мешканців не чекали сирен, а одразу перебирались жити в укриття. Своєю історією поділився Олександр Шакланов, який зараз волонтерить на Тернопільщині.
Звуки сирен стали звичними для мешканців Харкова, а близькість до кордону з росією позбавила багатьох відчуття безпеки не лише у перші дні повномасштабної війни. Через постійні атаки російських загарбників чимало харків'ян у той час проміняли рідні домівки на укриття. Свою історію розповів 24 каналу у рамках проєкту СВОЇ Олександр Шакланов, якому разом з родиною довелось переїхати на Тернопільщину.
Повну історію Олександра про перші дні війни у Харкові та волонтерство читайте тут
До початку війни Олександр був готовий: зібрані валізи, повний бак в авто та підготовка на роботі. Але сім'я не вірила, що все ж російські військові нападуть. Тож початок повномасштабного вторгнення був для них шоком, та не завадив швидко діяти.
Вже про це й забув, а дружина нагадала, що 24 лютого я перший розбудив її й сказав, що почалася війна. Почув вибухи й сирену. Ми одразу побігли хліб шукати. Вдома мали якісь звичайні продукти, але запаси не надто великі. У підприємства, де я працюю, був готовий підвал. Звісно, там незручно, сирість, як і у всіх підвалах. Ми там протримались тиждень. А потім почули, що над підприємством щось летить і за 5 секунд падає, – розповідає чоловік.
Дітям розповіли про війну та ракети, але їх вдавалось заспокоїти та відірвати від моторошних подій завдяки мультикам та гаджетам.
Дорослий син розумів, що війна, але ми намагалися не показувати йому всіх тих жахіть у Харкові чи десь інакше в Україні. Хотілося зберегти їхню психіку. Хоча є ж інтернет. Один з однокласників надіслав відео, де в нього дірка в будинку. Сини знають, що триває війна й гинуть люди, але якісь більш-менш спокійні. Вони поки можуть усміхатися, – ділиться Олександр.
У підвалі вони облаштували мінімальне помешкання, взявши туди мультиварку. Тане брали з собою чимало їжі, бо сподівались, що скоро все закінчиться.
Магазини не працювали. Добре, що на підприємстві була їдальня. Нам дали дозвіл дістати звідти продукти – макарони, каші, тушонки, м'ясо. Отак ми й жили постійно. Було холодно, похмуро. Дітей нікуди не пускали, – пояснює він.
Разом з родиною Олександра у підвалі також жила сім'я директора, яка згодом повернулась у свій дім в центрі міста. Саме підприємство, що стало укриттям для людей, розташоване на околицях, тож там було спокійніше, але недовго.
Як тільки вибухи дістались і туди, то Олександр прийняв рішення забрати родину та поїхати у Копичинці. У містечку мешкали далекі родичі дружини, які кликали їх давно. Після важкої та довгої дороги сім'я все ж прибула на Тернопільщину, де намагається звикнути до спокійного життя та поки не планує повертатись на Харківщину, але дуже мріє про завершення війни та відбудову країни, як і всі українці.
Читайте також: Топили сніг і розводили багаття: мешканка Маріуполя розповіла про життя в окупації