Листопад – наймальовничіша пора. Багряне листя вже опадає з дерев, а осінній пейзаж поступово міняється на зимовий. До вашої уваги красиві українські вірші, прислів'я, приказки та прикмети про останній місяць осені!
Українські вірші та прислів'я про листопад розкриють красу цієї пори. А от народні прикмети допоможуть вам зорієнтуватися у погоді, а відтак – правильно розпланувати останній місяць осені.
***
Осінь, осінь, листопад,
Жовте листя стелить сад,
За моря в краї далекі
Відлетіли вже лелеки.
Хмари небо затягли,
Вітер віє з-за гори,
Ходить осінь листопадом,
Жовте листя стелить садом.
(Анатолій Житкевич)
***
Вже зриває вітер
Золото беріз.
Застогнали віти,
Похилились вниз.
Листячко тріпоче,
Сумно шелестить,
Заховатись хоче,
Боязко тремтить.
Осінь йде полями,
Стелить килими.
Вже не за горами
Білий кінь зими.
(Марко Вовчок)
***
Ще кілька днів тому назад
Землі убранство чарувало.
Рясний і дивний листопад
Здійнявся. Листячко упало.
А вітер з листям танцював,
Кружляв, підносив, опускався...
Ялинки ними прикрашав
І знову в небо підіймався.
Рясний, казковий листопад...
Додолу листячко злітає.
А що лишилося, підряд
Вітрець із дерева знімає.
І знов підносить в небеса,
Прощальний танець з ним танцює.
Чарівна і сумна краса
Тривожить душу і чарує...
***
Листопа́д поїть землю дощами,
Щоб було скрізь удосталь води.
Йде полями, лугами, лісами…
Й не збавляє своєї ходи.
Бо у нього роботи багато.
Влітку ж засуха всюди була.
Для земельки водичка, мов свято,
І вона піднялась, потекла…
Та й криниці наповнились гарно,
І річки піднялись з мілини.
То ж листо́пад працює не марно,
От і хмара зайшла з сторони,
Знову дощиком світ поливає,
Вже й канави наповнились всі.
Цілий день дощ іде, не вгаває.
Все в своїй незвичайній красі.
На калині краплинки сріблясті,
Мов пацьорки повсюди блищать.
Ну а хмари у небі купчасті
Ллють дощем і висять та висять.
***
А осінь до зими уже простує.
То дощ на землю кине, то сніги.
То вітер між деревами пустує,
То забіліють раптом береги,
А то надворі часом спохмурніє,
І тихо-тихо забринять дощі.
То небо волошково засиніє,
Засяють зорі раптом уночі.
А то вітри задмуть на всім просторі,
І в бурю перейдуть, руйнують все…
А то далекі усміхнуться зорі,
І Місяць дивне світло принесе.
Така от осінь, часом вередлива…
На кожен смак у ній погода є.
Вона буває ніжна і красива,
І є у ній для кожного своє…
***
Вже осінь добігає до кінця,
Дощем хлюпоче, вітерцем повіє.
І щось своє несе в людські серця,
Та все ж дає в житті якусь надію.
Бо поки здатен бачити це все,
Захоплюватись, чути, сумувати,
То ще тебе життя у світ несе,
Бо ти усе це можеш відчувати.
А значить ще живеш. Радій всьому:
І бурі, й зливам, вітрові, що виє,
І хмурості, і сонцю, і тому,
Що дощ дрібненький з неба сіє й сіє…
А ще тому, що квіти доцвіли,
Вони нам душу гарно звеселяли.
Хоч їх нема, але ж вони були!
Вони надію нам в серця вселяли…
Спасибі їм і осені за те,
Що нам вона все ж дарувала мрії
І сонечко, і листя золоте,
І спонукала до якоїсь дії…
***
Листопад нахнюпився, сіріє,
То дощем, то снігом замете.
Небо вдень хоч трішечки світліє.
Позлітало листя золоте
Й де-не-де з-під снігу проглядає,
Та й воно вже скоро пропаде.
Вітерець холодний повіває,
І краси уже нема ніде.
Правда, хризантеми не розквітли,
Сніг з морозом — просто не дали.
А бутони тягнуться до світла,
Може б ще розквітнути могли.
От якби морози відступили,
Й сонечко розсіяло тепло.
Квіти б буйним цвітом заіскрили
І повсюди б радісно було.
Але сірі хмари небо вкрили,
То дощем, то снігом замете.
І під снігом квіти посумніли,
Стало чорним листя золоте.
Поезії Надії Красоткіної
***
Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де синє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава нам заграє, і вітер затрубить,
І постріл мисливця нас раптом розбудить…
(Дмитро Павличко)
***
Облітають листочки останні,
А душа – як весна молода.
Наші діти збирають каштани,
Де колись я тебе виглядав.
Відлітають літа, відлітають літа за літами,
За літами літа, дорогі, неповторні літа.
Тільки все, що було, тільки все, що було поміж нами,
Пломеніє в житті, як висока зоря золота.
Не повернеться пам’ятна осінь,
Не повернеться молодість знов,
Та цвіте однокурсниця досі,
Першокурсниця, перша любов.
…Облітають листочки останні,
Та душа – як весна молода.
Наші внуки збирають каштани,
Де колись я тебе виглядав.
(Степан Литвин)
***
Ще холонуть слова
У твоїх нерозкритих конвертах,
І дорога розлук
Наше "ми" не вертає назад.
Я - хвилина твоя.
Ще повторює пам'ять уперто.
Тільки ти поверни,
Поверни мені той листопад.
Хай тепер, як тоді,
По алеях Дубового гаю
Міріади листин
Як стривожені птахи летять.
Я не кличу тебе,
У минуле стежок не питаю.
Тільки ти поверни,
Поверни мені той листопад.
Твої доторки рук,
Твій цілунок найперший, несмілий.
І найкращі слова.
Ні. Не зміг би я іншій віддать,
Але є ще одне, що належить одному мені лиш,
Тож прошу, поверни,
Поверни мені той листопад.
(Анатолій Рекубацький)
Читайте також: Вірші про осінь – красиві українські поезії для дітей і дорослих