Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав найкращі книжки, які розкажуть вам про подорожі. Збережіть собі!
У всіх книжках цього огляду так чи інакше заторкнута тема мандрів – чи то на відьмину гору в Києві, а чи в екзотичні джунглі Камбоджі. Натомість зробити з буденної подорожі цікаву мандрівку, не схожу на туристичну, а з міської прози – сучасний бестселер кожен з авторів намагається по-своєму.
Вперше подорожні нотатки Маркова були видані 1872 року, ставши популярними ще за життя автора. Адже осілий народ задовольнявся здебільшого казками про заморські краї, і навіть Чехов писав у щоденнику, мовляв, "доехал до Харькова – наконец-то юг". А тут таке розмаїття "басурманської" екзотики, коли "за Курськом застрягаєте в снігових заметах; під Харковом замість заметів – пісок; за Катеринославом знову нездоланні сніги; біля Перекопу розливи води; наближаєшся до Сімферополя – пилюка, спека". Утім, далі мандрівник заспокоюється, і вже завзяті гоголівські нотки бринять в його голосі: "Весело, читачу, летіти без зупинки степом, рівним і неозорим, як море, на четвірці баских татарських коників у відкритій колясці, сухого й прохолодного ранку кримського квітня!"
Отже, Сімферополь і Гурзуф, Ялта, Алушта і Євпаторія. Які вони були в ті далекі часи, коли леви Воронцовського палацу тільки-но вкладалися на гіпсовий спокій, займаючи сторожові пости? Хоча, що там було вартувати? "Буває, їдеш п’яний, то хоч би раз дзвоник чи віжки зняли. Татари – народ тихий, тупий", – казали автору, а він не вірив, і все шукав краси стилю в туземному раю. Архітектура, місцеві звичаї і численні пейзажі, зафіксовані в дагеротипах, які передували пізнішим "привітам з Криму". До речі, заглядаючи в майбутнє, автор упевнений, що "на південному березі не вистачить місця для всіх охочих, і клаптики землі його будуть нарозхват, ніби на аукціоні". У принципі, так воно й сталося.
У цій "диявольськи-божественній фантасмагорії", як називає її автор, чимало історичної архаїки – про відьом, зміїв, демонів, архангелів – але сучасним урбаністичним чтивом робить цей незвичайний роман саме динамічна оповідь. Від початку дія роману просувається цілком "кінематографічним" шляхом, тож, занудитися на одному місці читачеві не дають, лунає команда автора "раптове прискорення, зсув", що нагадує рапідну зйомку, і вже наступна сцена розгортається перед наляканим читачем. А лякатися, повірте, доведеться.
По-перше, пси-цербери, які охороняють Лису Гору, по-друге, дороговкази на зразок "Шабаш" чи "Пекло", а також малюнки – "вырывающийся из пролома в стене велосипедист в красном плаще с чёрным подбоем и вопящая от ужаса девушка" (невже викрадена для сатанинського ритуалу жертва?), по-третє, явне, за Булгаковим, протистояння добрих і злих сил, де перші не завжди виграють.
До того ж, документальної правдивості роману, дія якого відбувається у містичну Вальпургієву ніч, надають і факт ритуального злочину, що відбувся свого часу на Лисій горі, і точні назви існуючих київських топонімів – районів, вулиць, провулків. А також розшифровка знайомих місць на зразок станції метро "Видубичі", звідки за легендою "видибав" на берег скинутий в Дніпро дерев’яний бовван Перуна. Саме ними, аж до самого сатанинського місця, де "улица Киквидзе вливается в улицу Сапёрно-Слободскую", рухається Лисою горою від початку оповіді таємничий панотець.
У романі, де згодом зійдуться сили Добра і Зла, він поступово починає нагадувати чи то тамплієра, а чи чорнокнижника. Тобто, як всі вже зрозуміли, оповідь в результаті може бути чудовою комп’ютерною грою, вражаючим кінематографічним трилером або захоплюючим перформансом, який лише додасть "живого" життя до безперечного бестселера від Сергія Головчова.
(Л.: Видавництво Старого Лева)
До українського читача книжки цього сучасного польського автора приходили у доволі химерний спосіб. Тобто навпаки і всупереч офіційній біографії – спочатку новіші оповідки про мандрування рідними теренами, потім занурення в український контекст, і нарешті – те, з чого все починалося. Вирушаючи у подорож, автор прямує вглиб родинної міфології, яку творить на кожному кроці своїх мандрів. Тобто його шляхи – це розповідь про історію епохи на тлі приватного існування в її тоталітарних обіймах.
Таким чином, Схід для нього – це не туристичні маршрути, а своєрідна містична територія, повна небезпеки, яку треба конче здолати, щоби повернутися до самого себе. Штампи, кліше та інший ідеологічний вантаж, яким обтяжені мешканці цього краю, живучи за черговою залізною завісою – ось те, на що найперше звертаєш увагу в нотатках автора. Подорож у Росію через Монголію аж до Камчатки через Іркутськ, Улан-Уде, Читу, Братськ, не спиняється навіть на гірському піку Комунізму, де автор пережив панічний страх.
Тож, нестача курива, палений коньяк і сибірські комарі – це були лише квіточки порівняно з ідеологічними шорами, за якими для будь-якого західного туриста – попереду "жах страшної матерії, яка простягалася аж до Хабаровська і Владивостока, до краю землі, за яким – вогняне пекло, де чорти палять людські тіла".
(Л.: Видавництво Анетти Антоненко)
Ця незвичайна збірка прози, поезії та нотаток – від людини, що внаслідок братовбивчої війни втратили буквально все, змушена жити тепер лише спогадами. "Історії, про які я розповідаю, достовірні, – пише автор. – Кожен персонаж існує реально… Війна випробувала кожного з нас… Майбутні покоління повинні знати все про жорстокість війни і водночас і про ті світлі одухотворені особистості, в двобої з якими в Абхазії, як і скрізь, зазнала поразки війна…". Тож, ніжне літнє тепло, яке відчувається у більшості речей з цієї збірки – чи то прозаїчних (але не буденних), чи то поетичних (але не з громадянською лірикою) живе в "Сухумі" на кожній сторінці.
"Нам добре відомо, що бачать / Розплющені очі. / Але що ввижається / Очам заплющеним?" Можливо, саме це це пальми тут – "зелені зірки", а Гагра – "брама неба і моря". Так само трапляються самі лише екскурси в минуле. Наприклад, падає дощ у Тбілісі, але для автора він зовсім не такий, як у Сухумі. "Бо мене тепер напередодні завтрашнього дощу всі спогади пов’язують, поєднують лише з довоєнним Сухумі, роблять його плоттю і кров’ю", – звіряється він.
Автор цієї книжки, відомий київський письменник і журналіст пропонує нетривіальний погляд на звичайнісіньку мандрівку, яку, на його думку, аж ніяк не варто плутати з виснажливим походом за три моря. 28 країн, у яких побував автор, і які напрочуд лаконічно, яскраво і детально описує у своїй книжці – це одна велика пригода, позбавлена будь-яких подорожніх незручностей. Справа в тому, що у цьому випадку він не турист, який не знає, що саме подивитися і як розважитися у тій чи іншій країні світу. І його книжка – це не путівник, який відрізняється від звичної продукції цього типу хоча б відчутністю набридлих оповідок про всім відомі пам’ятки архітектури і популярні місця на традиційних туристичних маршрутах.
Насамперед – автор приділяє увагу не таким очевидним місцям відпочинку, зазвичай, відсутнім в офіційних туристичних путівниках, не забуваючи при цьому детально роз’яснити процедуру в’їзду та візові правила, якщо йдеться не про Європу, а також розповісти про ціни, місцеву кухню, транспорт. У першій частині книжки розповідається про безвізові країни, у другій, відповідно, навпаки. І триває ця захоплива подорож від Камбоджі та Грузії, і від Чехії до Нідерландів.
Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ
Читайте також: Вірна Рука письменника, або Найкращі зарубіжні переклади цього літа