Український письменник та літературний оглядач Ігор Бондар-Терещенко назвав книжки, які варто прочитити. Тут є оригінальний сюжет, захоплива історія та небанальні герої!
Важливі речі, про які йдеться у книжках цього огляду, довгий час перебували чи то під флером романтичних стосунків з історією, а чи за сімома печатками заборон. Справді, як було і лишається вижити людині, якщо не знати, якого вона роду-племені? Чи існує взагалі будь-яка інша історія, крім її ідеологічної моделі?
Як стати мільярдером: 5 книг про успіх та успішних людей
І що важливіше наприкінці шляху – омріяна мета чи способи її досягнення?
Проблеми розкриття "білих плям" історії озвучуються вже на самому початку цієї на диво актуальної книги-дослідження. Видавництво, яке випустило в світ ґрунтовну працю про династичний підхід до історичної проблематики, взагалі спеціалізується на непроминущих, мовити б, книжках, тож "написаному вірити", як казали у вікопомні часи.
Цього разу автор переконаний, що успішна інтеграція української історії у світову може відбутися тільки на основі створення першої української версії всесвітньої історії. Причому написаної не на основі фактографії, а завдяки так званому "історіософського" підходу. Курс якого, до речі, шановний автор після 60-річної (радянської) перерви відновив у Львівському університеті. Що ж до новаторства нового підходу, то це розгляд відомих історичних фактів в контексті епохи, а також їх осмислення крізь призму часу, а не чергової ідеології.
Саме в чому вбачається ключ до подолання труднощів на шляху до чергового пізнання того, "як було". Так, наприклад, автор упевнений, що хибою "державного менеджменту" були у давнину "запрошення на правління варягів", які, в свою чергу, "були й залишаються проблемою недовіри до власної еліти та її професійної й державницької спроможності".
Загалом книга сповнена цікавими фактами, роздумами на тему державності, підкріпленими аналізом історії України давніх часів. Королі і шляхта, гетьмани і папи, козаки і царі – в епоху Київської Русі і Богдана Хмельницького, імперії Габсбургів і Московського князівства, що складаються в строкату династичну мозаїку – усе це цікаве чтиво і заодно панацея від історичного невігластва.
(К.: Брайт Стар Паблішинг, 2017)
Початок історії у цій пронизливій книжці цілком "американський" – батько так готував сина до служби, що в армії, вже на першій смузі перешкод здивований сержант перепитав у новобранця, не обколотий той. "Приголомшений, я навіть не втямив питання: – Що ви маєте на увазі? – Старий, ти в такій формі, ніби ніколи не знав жінки!" А далі була служба, про яку розповідає герой, і на яку він пішов після подій 11 вересня, а якщо точніше – війна, Ірак, підірваний на міні бронетранспортер і єдиний уцілілий з усього взводу.
Понівечений настільки, що навіть у бувалого в бувальцях сержанта в очах був жах. Бронежилет розплавлений на живому тілі, каска луснула і знесла півголови, третина шкіри відсутня. Книга Шайло Гарріса – дивом вцілілого в кривавій м'ясорубці – це історія про те, як життя ламає навіть таких патріотів, як він, щоб після, зламавши, не викинути, а поставити в стрій зовсім іншою людиною. І не в каліцтві справа, а в душевному катарсисі, який пережив автор, ставши після трагедії відомим діячем, що захищає права ветеранів. І в кожному виступі нагадуючи про те, кому, крім самих солдатів, за правом належать бойові нагороди.
Не "Пурпурові серця", а справжні, сталеві. "Річ у тім, що загартована сталь стає міцною під час охолодження, а не у вогні, – пояснює автор. – Саме тоді, коли температура зменшується, вийнята з вогню сталь починає твердішати та загартовуватись. Сказане – мов про мою дружину. Після того як вогонь зробив свою страшну справу, почалося гартування, і постала її міць, яка привела мене до одужання".
(Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017)
З виходом цієї книжки сучасний український переклад вкотре відсвяткував заслужену перемогу, адже і саме видавництво і перекладач Ярослав Губарєв отримали премію Баскського інституту Etxepare і Laboral Kutxa за переклад твору, написаного баскською. мовою, Головна ідея твору – так само переможна, чи пак гуманна теорія про те, що попри своєрідний "фашизм" збоку людини – царя природи і вінця творіння – інші земні істоти мають право власного голосу.
Наразі ані скривджені мурахи, ані столітні секвої, так само позбавлені такого права, а звичайна корова розповідає нам історію своєї батьківщини. При цьому вона, на відміну від людини, не пишається тим, що вона – корова, будучи незадоволена своєю ідентичністю і воліючи народитися котом чи конем. Що ж до мемуарів, то це спогади нашої героїні післявоєнного періоду про життя корів. У них вона доводить усьому світові, що їхня порода – це не м'ясо-молочні машини, які здатні лише їсти та спати.
Насправді світ корови, за словами "авторки", багатий і неповторний. У книжці ми занурюємось в його дивовижні перипетії, знайомимось з різними персонажами, поволі та несподівано дізнаючись про історію, культуру та природу Країни Басків.
Відразу після закінчення інституту 22-річний автор-герой цієї незвичайної книги вирішує емігрувати з рідної Одеси в Канаду і виявляється зовсім в іншому світі – ставлення до життя, людей, своїх мрій і планів. Квебек, описаний ним – це цілий всесвіт нових смислів і бажань, які вдалося втілити в реальність лише дізнавшись (і описавши), як усе це працює. "Край з унікальною культурою і менталітетом. Край із власною історією і фольклором. І, звісно ж, із власною ідентичністю, – зауважує автор. – Він відрізняється як від Франції, так і від решти Канади".
Нас чекає не туристичні пригоди, а чесна, з одеським гумором, розповідь про історію краю, культурні традиції, кухню і музику, кіно і звички, а також труднощі, проблеми і, звичайно ж, радощі нового життя. Виявилося, що головне – не забувати про мету, поставлену перед собою, і те, хто ти насправді.
"Може, тому, що я приїхав сам-один, без сім’ї, і не дуже любив «наши русские тусовки" (куди автоматично потрапляє чимало українців), а може тому, що завжди цікавився мовами, історією й іншим непотребом, мені захотілося пізнати саме країну. Я намагався зрозуміти Квебек. І що більше дізнавався, то ліпше усвідомлював, наскільки його ще не знаю".
Ставши відомим лікарем, автор цієї книжки з подивом згадує, що в його медичних підручниках майже нічого не писали про старіння, хворобу чи смерть. Його не вчили, як відбувається цей процес, як люди переживають кінець життя і як це впливає на того, хто поруч. Адже на думку професорів, метою медичної освіти було навчити тому, як рятувати життя людей, а не займатися їх смертю. І тут на допомогу студентам прийшла література.
І, зокрема, "Смерть Івана Ілліча" Льва Толстого, чи не єдиного тексту з корпусу світової літератури, в якому розповідалося про те, що насправді відчуває вмираючий. Якщо пригадуєте, найприкріше для Івана Ілліча було те, що ніхто не жалів його так, як йому хотілося, щоб його жаліли: "Івану Іллічу іноді, після довгих страждань, найбільше хотілося, хоч як соромно було зізнатися в цьому, – хотілося, щоб його, як дитя хворе, пожалів би хто-небудь; йому хотілося, щоб його приголубили, поцілували, поплакали над ним, як пестять і втішають дітей".
Ось чому тема цієї книжки – як гідно піти у вічність? Як людині, його сім'ї і лікарям підготуватися до неї, подбавши про неминучий кінець? І мова в даному випадку – про життя старих людей, що мають родину, але перебувають у будинку престарілих, або прикутих до ліжка. А також про те, що означає бути створіннями, які старіють і вмирають. Ну, і про те, чи йдуть наші уявлення про власну смертність врозріз із реальністю.
Читайте також: 5 книг, які допоможуть зрозуміти історію