62-річний британський письменник японського походження Кадзуо Ісігуро цьогоріч став нобелівським лауреатом. Чи не найперше за останній час Нобелівську премію з літератури було присуджено саме за художню творчість, а не з кон'юнктурних – політичних, соціальних чи релігійних – міркувань.
Справді, Кадзуо Ісігуро, британця, який народився в Японії, завжди вшановували за письменницьку майстерність.
Це цікаво: Майбутнє розуму vs. минуле душі: 5 книжок про українські батли
Так, наприклад, його другий роман "Художник хиткого світу" (1982) став книгою року в Великобританії, наступний, "Залишок дня" (1989), удостоєний Букерівської премії, екранізований, а критики відзначила, що "японець написав найбільш англійський роман". "Не відпускай мене" (2005) включений в список 100 кращих англійських романів усіх часів за версією журналу "Тайм".
З одного боку, це нормальна практика, і досвід ще одного британця, але індійського походження, Салана Рушді, це підтверджує. У книжках авторів такого ґатунку акумульовані теми та проблеми, близькі та актуальні для людей усього світу, незалежно від місця, де вони живуть, і мови, якою розмовляють.
За словами секретаря Шведської академії Сари Даніус, новий лауреат – блискучий романіст, великий художник слова, який розвинув власну естетику роману, і в чиїй творчості поєдналися Джейн Остін і Франц Кафка. Зокрема Нобелівською премією Ісігуро вшановано за те, що в романах великої емоційної сили він "розкрив безодню, яка ховається за нашим ілюзорним почуттям зв'язку зі світом".
Справді, попри європейську освіту, творчість авторів з японською традицією, завжди була позначена усвідомленням її героями власної самотності. Жінки в пісках, люди-коробки, батько з сином у бункеріу того ж Кобо Абе,чи Кендзабуро Ое привели до ще більшої інфантильності національної літератури, нехай навіть її представники перенеслися далеко на Захід, ставши, як Ісігуро, членами Королівського товариства літератури.
Зокрема, один з його останніх романів "Похований велетень" – начебто про помсту і війну, пам'ять і забуття, але насправді – про те, які всі ми, за великим рахунком, самотні. Для масштабності цього самого "рахунку" епоха обрана більш ніж відповідна – далеке Середньовіччя.
Отже, посеред лісів та боліт ховається чудовий притулок для огрів, які почуваються в цих краях, наче вдома. І решті доводиться миритися, що розлючене чудовисько час від часу ввалюється в село і здіймає рейвах, калічачи людей. Тим часом, у затінку гостроверхих гір мешкає літнє подружжя Аксель і Беатриса. І мають вони, крім сусіда-велетня і пари-трійки дрібних тролів, малолітнього сина, якого не бачили багато років і навіть не знають, що з нього виросло.
Причому виросло, додамо, у сусідньому селищі, куди, добиратися бідним батькам сторінок десь із чотириста, минаючи похмурих солдат, мудрих ченців і благородних лицарів. Чарівне чтиво, як все у цього автора, незрівнянний травелог, ідея дороги в минуле заради майбутнього–- як мета подорожі в пошуках і Нобелівської премії, і сина, і пригод.
Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ
Читайте також: Любов чи кохання? 5 нових книг, які варто прочитати восени