8 березня народився один із найяскравіших представників українського поетичного кіно – Леонід Осика. Його фільми стали справжнім явищем у культурі 1960-1970-х років, а роботи й досі вважають класикою українського кінематографа. Розповідаємо, ким був режисер, та які картини зробили його відомим.
Український кінематограф має чимало імен, які сформували його стиль і вплинули на розвиток мистецтва. Одним із таких митців був Леонід Осика – режисер, що працював у напрямі поетичного кіно. Його фільми відзначалися особливою атмосферою, символізмом і глибоким змістом. Про це пише Радіо МАКСИМУМ.
Це цікаво: Хто така Амалія Рубель: історія жінки, яка очолювала український жіночий рух
Попри талант і визнання, життєвий шлях режисера був непростим: він стикався з цензурою, заборонами та складними життєвими обставинами. Проте навіть у таких умовах Осика створив картини, які сьогодні вважають класикою українського кіно.
Леонід Осика народився 8 березня 1940 року в Києві в родині маляра. Його дитинство припало на складний воєнний період. Під час Другої світової війни батько пішов на фронт, а мати разом із дітьми переїхала до Фастова, де сім’я пережила нацистську окупацію. Після завершення війни родина повернулася до Києва.
Ще змалку Осика захоплювався мистецтвом. Він любив малювати та часто читав «Кобзар» Тараса Шевченка. Після восьмого класу юнак поїхав до Одеси, де вступив до художньо-театрального училища. Там він отримав спеціальність художника-гримера-портретиста. Саме ця освіта значно вплинула на його майбутню режисерську манеру: Осика приділяв величезну увагу образу, композиції кадру та візуальній виразності.
У 19 років він вирушив до Москви, щоб вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Спочатку юнака не прийняли, однак ситуація змінилася після того, як відомий режисер Сергій Герасимов прочитав його повість «Сто порцій картоплі». Твір зацікавив майстра, і він порадив Осикові подати документи повторно. Так майбутній режисер став студентом ВДІКу.
У студентські роки Леонід Осика познайомився з людьми, які стали його друзями на все життя. Серед них були Іван Миколайчук, Борислав Брондуков і Леонід Биков. Пізніше доля не раз зводила їх разом під час роботи над фільмами.
Першу короткометражну стрічку Осика зняв під час студентської практики у 1964 році. Фільм мав назву «Двоє» і розповідав історію двох молодих людей, які не можуть зрозуміти одне одного. Головні ролі у стрічці виконали Іван Миколайчук та Антоніна Лефтій.
Найбільші шедеври режисер створив у другій половині 1960-х – на початку 1970-х років на кіностудії імені Олександра Довженка.
Однією з найвідоміших робіт Осики стала драма "Камінний хрест", знята у 1968 році за новелами Василя Стефаника. Сценарій написав Іван Драч. У фільмі знімалися Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Антоніна Лефтій і Костянтин Степанков.
Картина отримала нагороди на Всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді – за найкращу чоловічу роль і операторську роботу. Проте за кордон фільм не відправляли. Влада побоювалася популярності українського поетичного кіно, яке суттєво відрізнялося від канонів соціалістичного реалізму.
У 1971 році Осика зняв історичну драму "Захар Беркут" за твором Івана Франка. Це був перший кольоровий широкоформатний фільм режисера, у якому брали участь понад дві тисячі акторів масових сцен. Стрічка отримала нагороду на кінофестивалі в Тбілісі за відтворення традицій народного героїчного епосу.
Ще однією помітною роботою стала картина "Дід лівого крайнього" 1973 року. Головну роль у фільмі виконав відомий актор Микола Яковченко.
На жаль, ця робота стала останньою для актора, адже він помер уже наступного року, а фільм так і не вийшов у широкий прокат.
У 1982 році Леонід Осика звернувся до документального жанру та зняв стрічку «…Якого любили всі», присвячену пам’яті його друга Леоніда Бикова.
Через кілька років режисер разом із Сергієм Параджановим створив біографічний фільм "Етюди про Врубеля".
Однак на початку 1990-х років український кінематограф переживав складні часи – фінансування майже повністю припинилося. Через це багато творчих задумів Осики залишилися нереалізованими. Серед них були проєкти "Олекса Довбуш" та "І не введи в спокусу".
Після розлучення Леонід Осика зустрів нове кохання – актрису Світлану Князєву, яка була молодша за нього на 21 рік. Вона стала музою режисера та підтримувала його у творчості. Осика також допоміг їй розвивати акторську кар’єру, знімаючи у своїх фільмах.
У подружжя народилися двоє синів-близнюків.
Життя режисера різко змінилося після трагічного випадку. У травні 1994 року він випав із вікна, коли зачиняв кватирку, і зламав хребет. Через рік у нього стався інсульт. Відтоді Осика був прикутий до ліжка.
Попри важку хворобу, його творчість була відзначена високими нагородами – Шевченківською премією та Державною премією України імені Олександра Довженка.
Леонід Осика помер 16 вересня 2001 року. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.
Фільми Леоніда Осики стали важливою частиною українського поетичного кіно. Його роботи вирізнялися глибокою філософією, сильними образами та особливою атмосферою.
До 70-річчя з дня народження режисера його дружина Світлана Князєва видала книгу спогадів під назвою "Таке ось життя і таке кіно", у якій розповіла про творчий і життєвий шлях митця.
Сьогодні ім’я Леоніда Осики назавжди вписане в історію українського кінематографа, а його фільми продовжують надихати нові покоління режисерів і глядачів.
Також дізнайтеся, хто така Наталена Королева.