Маріуполь залишається одним із найбільш знищених загарбниками міст, а евакуація з окупації здавалась місією неможливою. Як Марії з рідними вдалось виїхати на Закарпаття - читайте далі.
Корінна мешканка Маріуполя Марія разом з чоловіком та маленьким сином будувала грандіозні плани на майбутнє, але вторгнення російських загарбників стерло не лише тодішні мрії, а й рідне місто жінки. Про евакуацію з окупації вона розповіла в проєкті СВОЇ 24 каналу.
Аж до 20 березня Марія з 2-річним сином залишалась у місті, де вже не було ні світла, ні води, ні газу, ні зв'язку. Її чоловік пішов на фронт на початку березня, він був одним із захисників Маріуполя, який пройшов "Азовсталь", а зараз перебуває у полоні окупантів. Востаннє звістка від коханого Марії була 17 травня, зараз жінка робить все можливе, щоб повернути його в Україну.
З перших днів війни і до середини вересня умови для життя в місті важко було назвати хоча б припустимим: було настільки холодно, що по всьому тілі з'являлась роса, а діти постійно плакали. Тому Марія прийняла рішення виїхати у сусіднє село за 20 км.
Пробули там тиждень, але ще не розуміли, що нам не можна було там перебувати. Ми були настільки ізольовані від соціуму, що не мали жодної інформації. Люди, які мешкали в тому селі, не мали доступу до новин з України. На жаль, деякі з них навіть піддавалися російській пропаганді. Нас дуже лякали щодо виїзду до України, говорили, що більше ніхто не вивозить. І ми не могли знайти людину, яка могла б це зробити. Моя сестра, яка на той час була в Харкові та жила у підвалі, мала комунікації. Вона знайшла волонтерів і ми виїхали, – ділиться жінка.
Вона планувала поїхати одразу у Запоріжжя, а тоді на Захід України до знайомої, яка була готова прихистити родину. Саме там Марія з сином і пробула місяць. Та шлях до безпечніших областей був дуже складним.
З Маріуполя до села взагалі було тихо, нікого не було – тільки спалені танки. Видно було, що велися бої. А коли вже почали виїжджати Володарською трасою, почалися російські блокпости. Їх на той момент було 15. Спочатку було спокійно, нас не чіпали. Взагалі нас з сестрою волонтери посадили наперед, бо ми були з дітьми. Це зробили для того, щоб російські військові бачили, що не треба нас чіпати, бо тут діти, – розповідає переселенка.
На деяких блокпостах окупантах зовсім не сподобалась Марія, тож вони "дивно на неї дивились" та просили документи і свідоцтво про народження дитини.
Мені до цього говорили, щоб я взагалі все видаляла з телефону, щоб нічого мене не пов'язувало з військовою тематикою. Насправді я тоді не розуміла, наскільки це серйозно. Однак тоді інший військовий сказав, що там діти й не треба нас рухати. Тобто у якомусь сенсі нас врятували діти, бо якби не вони, то росіяни могли б багато речей познаходити, – додає жінка.
20 березня чимало людей намагались виїхати, але, на жаль, не всім це вдалось, тож ситуація з родиною Марії була дуже напруженою.
Ми дуже довго їхали, десь 9 годин. Нас лякали, говорили, що ми не доїдемо, бо 20 березня багато людей виїжджало і багато з них не доїхали. Щодо блокпостів, то, мабуть, нам пощастило. Вони не дуже чіплялися. Вже коли виїхали, були українські блокпости. Там взагалі було все добре, до нас дуже добре ставилися, з розумінням, – відзначає вона.
Зараз вона з сином мешкає на Закарпатті, але ніде не почувається, як вдома. Понад усе вона прагне повернути чоловіка з полону загарбників.
Сподіваємось, що зовсім скоро всі українці, які опинились у заручниках окупантів та покинули власні домівки, повернуться до своїх родин. І всі міста, які намагались знищити росіяни, вдасться відбудувати. Віримо у наших захисників та у перемогу!
Читайте також: Як би важко не було: мешканка Маріуполя пояснила, чому евакуація така важлива