Надія Майстренко, власниця nail-салону, евакуювалася з Чернігівщини до Львова. Жінка розповіла про те, як рятувалася від бомб та почала власну справу в незнайомому для себе місті під час війни.
Надія Майстренко до повномасштабного нападу жила з чоловіком і двома дітьми у місті Мена, що в центральній частині Чернігівської області. До кордону з Росією – трішки більше 200 кілометрів. Надія згадує події 24 лютого, наче в тумані – клієнти скасовували записи і тоді почали заїжджати російські танки. Своєю історією вона поділилась в рамках проєкту СВОЇ на 24 каналі.
Повне інтерв'ю з Надією про війну, бомби у Чернігові та евакуацію у Львів читайте тут
Російські танки покружляли, побули в місті і взяли курс на ближні села, щоб перейти через Десну:
Було дуже страшно. Чоловік ввечері сказав, що нам краще їхати до його мами. Наша квартира розташована на останньому поверсі 5-поверхівки, це було небезпечно. Тому треба було втікати. Так ми і оселились у приватному секторі Мени. У мами чоловіка і погріб є, і будинок нижчий, тож там було безпечніше. Ми і цуцика з собою забрали. Тільки тривога, я кричу: "Всі ховаємось!" Собаку схопили, а воно таке бідне сиділо, перелякане, не розуміючи, чого це його притягнули в той погріб. Вночі теж прокидались, бігали в укриття"
Чернігівщина – одна з перших областей, на яку росіяни пішли наступом та окупували. Ворожі танки проїжджали через місто.
Чесно кажучи, я рідко виходила в той час із дому, ми намагались не висовуватись. Тож я й не бачила їх, але мій чоловік бачив. Він навіть зняв їх на камеру. Я бачила танки росії на відео, але не наживо. Зараз, коли я приїжджала додому, бачила сліди від техніки на асфальті. Було моторошно. Я знаю, що росіян ніхто не чіпав у місті, до них не говорили. Вони якось покружляли в нас і все".
У Чернігові не блокували зв'язок, українські новини були доступні. Проте мости перебили і певний час не можна було завезти продукти у місто – люди опинились в окупації, в кільці. Згодом прилавки магазинів стали порожніми, але зв'язок не зникав.
Ніхто не покидав місто, принаймні я не бачила таких. У нас є фермери, які почали розвозити безплатно молоко та хліб. Вони просто роздавали людям продукти. Та й місто маленьке, у кожного була їжа. Просто в магазини довго нічого не завозили. А потім підприємці знайшли якийсь вихід і почали доставляти продукти.
Місцеві жінки волонтерили – робили тушонки. У Березному є м’ясокомбінат, з якого почали віддавати продукцію. Так у школах почали готували ці тушонки, а далі їх відправляли на добру справу. В один час люди навіть одяг зносили.
Найстрашніше, коли вони почали на Чернігів бомби скидати. Над нашим містом літали воєнні літаки. І ти лежиш, не знаєш, куди та бомба впаде: чи на нас, чи десь далі, в Чернігові. Було страшно. Нашому місту пощастило, туди снаряди не скидали. Цей гул літака вже, мабуть, ні з чим не переплутаєш… Так. Ще й цей дим і хмари, нічого не видно, навіть не знаєш, де той бомбардувальник. І ми не знали, чи це наші літаки, чи ворожі. Якщо він летів і обертався в сторону обласного центра, то було зрозуміло, що це російські. У той день у Чернігові були вибухи.
Коли почалась повномасштабна війна, у Надії старша донька вже навчалась у Львові й готувалася до вступу у ВНЗ. Жінка не могла залишити дитину саму, тому вирішила їхати до неї, щоб вона мала змогу вступити в університет.
Забирати її додому не було виходом: невідомо як їхати, а потім назад везти дитину – цього не хотілось. Тут, у Львові, у неї вже життя, треба було підтримати її. Я чоловіку сказала, що буду їхати. Ми все обговорили і він підтримав мене. Так я й приїхала у березні до Львова. І на другий день після приїзду, коли я добиралась на роботу, був перший приліт ракети у місто. Так, тут я почула, як летить ця ракета. Звук страшний, цей свист... Я довго не могла оговтатись. Наша помилка у тому, що ми бігаємо, а треба ховатись в укриття, бо ж може і друга ракета летіти. І невідомо, де вона приземлиться. А ми біжимо і дивимось, де ж та ракета летить (сміється). А коли ти це вже переосмислюєш, то з'являється тривога всередині, ти падаєш на коліна і молишся, щоб нічого не прилетіло тобі у двір. Вдома я цього не бачила і не чула: у нас не стріляли так, в нашому місті було тихо, тільки Чернігів обстрілювали дуже.
Надія вирішила евакуйовуватися менше ніж через місяць після початку повномасштабного вторгнення. Тоді через Чернігів не можна було їхати, треба було велике коло в об’їзд робити. Зазвичай до Чернігова жінка добиралася до 3 годин машиною, а тоді це зайняло мінімум 5 годин.
Чесно кажучи, було дуже лячно. Особливо, коли я побачила ті пошкоджені будинки. Ми їхали через Короп, там йшли бої в деяких районах, то розбита техніка росіян стояла. Приємного мало. Ми дізнавались, які є маршрути. Знайшли, що автобус з Коропа мав їхати. Так і наважилась. Але тоді я побоялась їхати з молодшим сином Юрою, не знала, якою буде дорога. Я просто не могла ризикувати його життям, і 3 місяці жила без нього, це було дуже складно.
Жінка знайшла роботу у Львові ще перед виїздом – домовилась з однією дівчиною з салону. Згодом знайшла ще одну роботу. І в цьому салоні краси по можливості знаходили їй клієнтів, бо знали, що потрібні кошти.
А ще мені дуже легко тут, бо я чую українську, свою мову. Мені, наприклад, рідною мовою говорити легше. Так, у нас був суржик, але мені подобається, що тут говорять чисто українською. Я вже звикла до міста. Мені тут комфортно, дуже подобається. Це наша рідна мова. Зараз такий час, який дає можливість показати людям, що українська – не якесь "село", а рівня.
Зараз вже у Надії є власна справа – затишний nail-салон у ближньому центрі Львова. Вона відкрила маленьку nail-студію і зазначає, що це тільки початок.
Я спершу працювала у двох салонах майстринею манікюру та педикюру, згодом намагалась орендувати собі робоче місце, але коли ти маєш вдома все обладнання, дуже важко так працювати. Це більше для дівчаток, які тільки починають і ще не придбали всього необхідного для роботи. А я вже вдома працювала багато років сама на себе, тому було складно, що наді мною ще є людина, яка, як-не-як, але керує. А потім я вирішила шукати своє приміщення і так потрохи відмовлялась від змін, але ще бігала до двох салонів на роботу. Я просто знайшла дівчинку, яка мені створила інстаграм-сторінку. І це був правильний старт. Потім профінансувала рекламу. Згодом чоловік мені передав все обладнання і я почала працювати.
Читайте також: Лікар з Сєвєродонецька описав різницю менталітетів пацієнтів зі Сходу і Заходу