Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав цікаві книжки про мандри. Збережіть собі!
Герої у цих "мандрівних" книжках пересуваються різноманітними маршрутами – від "внутрішньої" України до Китаю, Грузії, Африки і Північної Америки. Єдине, що рухають ними різні цілі – найманець у чужому війську, невдаха-письменник, дівчина-романтик – але об’єднані вони однією метою: зробити власне життя цікавішим, екстремальнішим, небуденним.
Цей роман вийшов у видавничій серії "Дебют", і початок авторові вдався. У тому числі – сюжетний. Давно вже – мабуть, від часів Пашковського і Медведя – так детально і з любов’ю не описувався у нас сільський побут, але ця ідилія – мов затишшя перед подальшою бурею. Бо водночас так само давно вже в нас не було такого рівня "воєнної" прози!
Автор передмови, а це, між іншим, майстер українського бойовика Леонід Кононович, недаремно зауважує в стилі вчителя географії з Корсуня вплив школи Гемінгвея. Скупі, лаконічні фрази, які іноді відгонять приказкою "народ скаже, як зав’яже", особливо, коли це стосується сучасного життя в Україні: "Задовбали, клоуни. Не держава, а здоровезний цирк з нахабними блазнями. Усе конвертується в сміх, люмпени схавають, "не нада напрягаться".
Насправді ж це потрібно для жорсткого контрасту історії про хлопця, що працював квартирним ріелтором, який приїхав до Києва у пошуках кращої долі, і якого життя відкинуло знову на старт у рідне село. Саме звідти, вигравши в лотерею картку, що дає право на проживання у Сполучених Штатах, він вилітає на орбіту нового життя. Заодно потрапляючи на службу морським піхотинцем з обов’язковими військовими діями, муштрою та іншою специфікою, відомою нам лише з кіно. Афганістан, Африка, Південна Америка.
"Біжимо. На місце дістались вчасно. Вибрав вогневу позицію, розмістив групу прикриття, замаскувались. Тепер – чекати". Адже справді "військова" проза у нас здебільшого зав’язана на українському досвіді, а колишні зарізяки-найманці з не-кіношним досвідом а ля Дольф Лунгрен з "Універсального вояка", які пройшли Анголу з Родезією, воліють писати перемови про міліарну прозу в сучасній українській літературі. Варто додати, що чудову – динамічну, не гуманну, тобто справжню.
Ця збірка "грузинських" етюдів від автора, що проїхав велосипедом крізь всю легендарну країну горців, цілком у нинішньому тренді "мандри замість туризму". І тому життя екзотичного краю показане не з офіційного боку, а з "народного" нутра, чим книжка відрізняється від звичних путівників. Або якщо й так, і треба визначити жанр, то зауважено, що це "емоційний путівник". "Цей хлопець повторив те, що сто п’ятдесят років тому зробив Дюма, – зауважує Вахтанг Кікабідзе, – він проїхав Кавказ, поглянувши на нього свіжим поглядом".
А хіба може бути інакше в Грузії? Відповідь на це риторичне питання ми так само отримаємо. А також дізнаємося про те, що можна пити в Грузії, крім кахетинського? Що ми знаємо про Воєнно-Грузинську дорогу, крім того, що Остап Бендер з Кісою Вороб’яніновим танцював на ній лезгинку, випрошуючи гроші у пасажирів автобусів. А ще, звичайно, про час, який тут точиться паралельно з виростанням трави. За переказами, під час Першої світової війни на допомогу царю прийшов озброєний загін грузин. Танки, літаки, бронепоїзди – і триста середньовічний лицарів з мечами і в обладунках.
І все-таки, грузинський фольклор не дуже розходиться з життям. Пригадуєте анекдот про грузинську кухню, у якому вередливий відвідувач все просив і просив "чогось гостренького" в офіціанта, аж поки той спитався: "Кинджал в дупу підійде?" Те саме, до речі, у реальності, коли перше питання до автора книжки, що пролунало від грузинського друга, якого давно не бачив, було таке: "Чи коли-небудь відчував холодний ніж у животі?"
Одним з популярних нині маршрутів – не туристичних, а життєвих – як не дивно, залишається Китай. Донедавна закрита для подорожей країна, яка стрімко розвиває свою інфраструктуру в усьому – від економіки до культури – запрошуючи, відповідно, спеціалістів з різних галузей і країн. Утім, ця книжка недаремно називається "Лаовай", тобто "чужинець", і гостинність наразі не означає душевного комфорту героїні.
Навпаки, проблеми, перенесені із "зовнішнього" світу, залишаються за будь-яких умов. Хіба що у споконвіку таємничій, магічній Піднебесній державі будь-які бажання можуть здійснюватися. Так, за сюжетом, героїня, мешкаючи в Китаї, складає цілий список своїх прагнень, які треба звершити до 25 років. Опис чарівного довкілля, ділової столиці світу, буденних подробиць і, безперечно, захопливих пригод при цьому, звичайно, додається.
(Л.: Видавництво Старого Лева, 2017)
Іноді з України можна поїхати… в Україну! Але не ту, туристичні шляхи якої сходжені-переходжені, а саме "внутрішню", призначену не для веселих мандрів, а внутрішнього, майже буддистського спокою, як це практикує автор цієї збірки гірських оповідок. Неквапливі, медитативні, теплі чи прохолодні, та все одно заспокійливі – вони контрастують з фахом героя. Який, зауважмо, працює в місті на радіо, і, щоразу, вертаючись додому, переконується у перевагах такого "відпочинку".
Але навіть у рідному селі життя тече по-різному, і сприймається, відповідно, його мешканцями. "Те саме з природою, з краєвидами, – свідчить наш герой. – В нас у селі ніхто не вживає слова "краєвид". Бо ніхто не дивиться на природу для того, щоб нею милуватися. І польових квітів ніхто не збирає, щоб поставити в хаті у вазу для краси. Трави збирають на чай. І з усіх, кого знаю з Брустурів і довколишніх сіл, єдиний, хто милується краєвидами, – це мій тато. Мені самому колись було дивно, коли літом корова паслася на пасовиську у горах вище від хати і тато, видоївши корову, не поспішав униз до якоїсь іншої роботи, а дивився, як заходить сонце".
(К.: Видавництво Жупанського, 2017)
Герой цього моторошного роману вирушає в подорож з родиною, але не на відпочинок, чи для розваги, а з єдиною метою – набратися вражень для своєї нової книжки. Адже популярність героя-письменника занепадає, а в старому гірському селі на Прикарпатті сюжетів для трилеру з краєзнавчим підтекстом – хоч відбавляй. Тим паче, що знав він про це від самого дитинства, коли бачив ікону із зображенням чоловіка – Святого Христофора - з псячою головою.
Але чи не потурбує він при цьому темні сили? Адже не лише в казках і переказах, але й у нашому сьогоденні, трапляються магічні зони, у які краще ні на який відпочинок не потикатися. І в яких, як у цьому романі-трилері, ще від часу масового навернення язичників-полян у християнство живуть лісоруби-людожери, страхітливий вовкулака Сіроманець, який рятує героїв, а також безліч демонічних персонажів.
Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ
Читайте також: П'ять заборонених книжок, які варті вашої уваги