Недалеке минуле, яке вирішило долю майбутніх поколінь та сучасні рефлексії його героїв – ось основний меседж книжок, які варті уваги на цьогорічному "Книжковому Арсеналі".
Тож біографічний роман, історична сага, пригодницьке фентезі – лише форма, в якій на читача чекає захопливий зміст, тобто розповідь про вічні цінності: добро, кохання, перемогу життя над смертю.
За сюжетом цього екзотичного колоніального детективу, в Індії 1920 року два головних герої – капітан Віндгем і сержант Банерджі з поліції Калькутти – розслідують загадкове вбивство сина магараджі. Спадкоємця престолу, дуже важливу в політичному сенсі особу, вбито просто на очах капітана і сержанта. " – Лягайте! – гукнув я принцові, схопившись за кобуру, але він застиг, немов кролик перед коброю. Нападник підняв револьвера і вистрілив. Перший постріл пробив лобове скло, і воно розлетілося. Не Здавайся схопив принца за руку, відчайдушно намагаючись його пригнути. Запізно".
Розслідуючи цю справу, нашим героям доводиться вирушити до багатого королівства Самбалпур, країни діамантових копалень і розкішних палаців. Але й там за зовнішньою красою причаїлися пастки, недомовки заплутані конфлікти. Річ у тому, що принц був реформатором, чия поведінка дратувала релігійних фанатиків. Утім, хіба тільки їм? Кому насправді він став на заваді? Дуже швидко з’ясовується, що навіть той, хто береться розслідувати вбивство, у цьому краю, де можновладці не підкорюються загальноприйнятим законам, наражається на смертельну небезпеку.
Це перша частина трилогії про видатного балетного танцівника, засновника Паризького університету хореографії та Університету танцю. Книга знайомить з першим коханням та київським періодом життя героя до грудня 1922 року включно. Справжня епічна сага, родинна історія, повноцінний біографічний роман, в якому – літо майбутньої зірки в циганському таборі, опіка батьків, переїзд до Києва, юність і перші захоплення аж до подальшої еміграції. Час від часу авторка робить історичні відступи, розповідаючи про Київ початку ХХ століття, Першу світову, подальші "революційні" події. "На Різдво 1917-го більшовики увійшли до Києва. Життя зупинилося: люди боялися ходити по місту і намагалися відсиджуватися по домівках".
Тож не дивно, що з часом, а саме у 1923 році нашому героєві довелося тікати на запрошення Дягілєва через Польщу і Німеччину – до Парижа. Але навіть тут, де Дягілєв в той час організовував "Російські сезони", Сергій (Серж) Лифар не забував про своє коріння, про що мова вже у наступній книзі трилогії, "Піднятися на Царський майданчик і подивитися на величний Дніпро, – мріяв він на чужині. – На його міць! Милуватися сонячною доріжкою на воді. Вдихнути повітря козацької волі й крикнути рідною українською мовою: "Батьку, ти чуєш мене?"
Цей роман присвячений одному зі знакових періодів вітчизняної літератури, на тлі якого розгортається особиста драма головної героїні, дочки ворога народу, непомітної секретарки Спілки письменників і приватної друкарки в легендарному київському РОЛІТі. "У будинку, де все було не так, як у світі назовні – суворому й невблаганному. Це, по суті, був навіть не будинок, а «письменницьке село», де жили милі, начитані, інтелігентні люди, не те що в неї вдома у "підземеллі" – в напівпідвальному поверсі будинку по вулиці Чкалова, 45-в", – розповідає героїня про письменницький вулик, який пережив і репресії, і німецьку владу, але в романі немов би знову повернувся в минуле.
Річ у тому, що мова у цій історії про 1947 рік з його сумнозвісним Пленумом СПУ, на якому в черговий раз громили українську радянську літературу. Точніше, тих небагатьох, які досі "відповідали" в ній за "українське", як, наприклад, неокласик Максим Рильський. Тож комунальна кухня радянського письменства в будинку РОЛІТ і Спілці письменників – ось основне поле роману, в якому яскраво показана атмосфера розправи над тими, кого не знищили у 1930-х. Саме на його тлі й будується любовний трикутник героїні – між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
(Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019)
Ця несподівана для нинішніх реалій метафорична притча про людську самотність – дебютний роман автора, який продовжує традицію психологічної прози. Крім того, він справжній поет і лінгвістичний еквілібрист, його образна мова створює за кожним предметом багатошарову тінь свіжих смислів. Отже, тонке відчуття мови, але не Медвідь чи Пашковський. Вживає суржик, але не Бриних і не Подерв’янський. В анотації за автора розписалися, згадавши як предтечу Сашу Соколова. У "Школі для дурнів" він використовує потік свідомості, нагадуючи Джойса, у нашому ж випадку автор спробував те саме зробити з місцевим матеріалом.
"То дивіться на омелу. Коли омеліле дерево втрачає листя, його кругла недуга стає ще виразнішою. Як жінка, на якій залишилися тільки родимки й хрестик». Або не так, більш прозаїчно, але не приземлено. Наче Хлєбніков, який набагато раніше за Соколова мелос з онуч витягував. "Детуся! Если устали глаза быть широкими…" Майже те саме в нашого автора ««Мілочко! Пам’ятаєш минулий березень? Снігу було по самі душі. Ше хтось у криниці втопивсь. Зоя, здається. Я не любив її. Не вона? Тоді й зараз не люблю. Буде довго жити. Налий. Так ось, я тоді зрубав аличу. Аличу Йосі. Він досі не знає. Вона мені заважала. Але я не про це, Мілочко. Коли в тебе день народження? Ти ж знаєш. Тоість – Ви знаєте. Підкури".
Ця книжка чудово вписується в традицію підліткової літератури, причому як класичну, так і сучасну. За своїм колоритом вона нагадує "Трьох товстунів" Олеші та "Кондуїт і Швамбранію" Кассіля, а також "Зоряний пил" Філіпа Пулмана. За сюжетом, у середньовічному місті, що знаходиться у паралельному світі, давно вже встановлені дивні правила, його мешканці живуть під тиском вічного страху, несправедливості, жорстоких законів. Здавалося, ніщо не врятує далеке королівство, аж ось у нашому сьогоденні народжується хлопчик, і знову ми опиняємося віч-на-віч з біблійним сюжетом, адже це не єдиний символ у повісті. Так, наприклад до стародавнього Люмберну (мало не Лембергу) має прилетіти Лицар, який звільнить місто від влади Великого Магістра. Нічого не нагадує? Тоді краще прочитати все до переможного кінця. Тим паче, коли стиль письма підкорює своєю вправністю.
"Небо було ясним і зоряним. Подорож видалася захоплюючою і неймовірно красивою Норіс із побратимами-розбійниками сиділи на мішках з тирсою і майже не розмовляли. Кожен думав про своє. Усі вони не за власною волею зійшли на шлях розбійництва. Більшість із них були втікачами-каторжниками, що переховувалися від тюремних галер у морі, хтось переховувався від брехливого люмбернського суду, хтось – від ворогів У цю чудову зоряну ніч чоловіки згадували рідні домівки, своїх покинутих дружин, дітей і стареньких батьків В більшості з них сім’ї залишилися у Люмберні, і тепер, якщо Смарагдієвий Лицар здобуде перемогу над Магістром, у кожного з них з’явиться шанс повернутися в рідну домівку".
Ігор Бондар-Терещенко для Радіо МАКСИМУМ
Читайте також: Книжковий Арсенал 2019: п'ять книг для дітей і батьків, які варті уваги