Відомий український письменник та літературознавець Ігор Бондар-Терещенко спеціально для сайту Радіо МАКСИМУМ назвав п'ять книжкових новинок червня, які треба прочитати. Збережіть собі!
У цих книжках історія сьогодення перегукується із сивою давниною, звідки, зазвичай, обертається на химерну фантасмагорію. Антиутопія, казка, памфлет і реабілітація історичної пам’яті – ось ті компоненти, з яких складається не лише офіційна українська література, але й надзвичайно цікаві зразки її сучасного чтива. Вони варті вашої уваги!
(Видавництво Жупанського, 2017)
Здається, автор цього роману добре засвоїв урок степової прози імені Пашковського, змішаної з агресивністю Ульяненка і Кононовича, тому у звичному мороку описів громадянського зубожіння під час, зазвичай, плацкартної оповіді все в "Чорному генсеку" спершу благоденствує. Народ благодушно спивається, білизна, таврована, як худоба у Жадана, роздається, а баби, завинуті в хустки, стоять на узбіччі чайками-небогами, пропонуючи гарячу картопельку, загорнуту в сторінку "Літературної України" з твоєю статтею.
І раптом ніяка не "Жовта стріла" Пєлєвіна, а звичайнісінький плацкартний потяг, що з Києва до чергового малоросійського Тютюрлістану чи ще якоїсь Макіївки, раптово мчить зовсім з іншої точки "А" в точку "З" якимись підозріло не діалектичними манівцями. Афганістан – наш, Брежнєв з плямою на лисині, Горбачов, молодий і кудлатий, кидає на капіталістів атомну бомбу. "Я сподіваюся, вони добре засвоїли цей урок!" – каже він на позачерговому з’їзді партії у 93-му році".
Як же так, спитаєте ви, мовляв, знову вперед у минуле, і будете, як завжди, неправі. Річ у тому, що в цьому романі не просто розповідається історія про правічне божество, яке донедавна вважалося чи то Добрим Шубіним, а чи ще яким-небудь Ктулху, а реформується вся попередня лектура про метафізику нашої боротьби з радянським потойбіччям. Перекинутим, ясна річ, у незалежність пикою вічного хама в депутатському кріслі.
За сюжетом, молодий журналіст їде до шахтарського раю писати про трудові подвиги народу, а насправді маємо чергову інтерпретацію міфу про Орфея, що спускається в пекло. Метафізика місцевого життя-буття додається. Інфернальна романтика регіону накладається на генетичну пам'ять поколінь. Страх і ненависть – понад норму виробки, а решта нагадує вибухову суміш з Едгара По і Леся Подерв’янського, майстерно розлиту в гранчаки глав цієї міцної прози.
За всі часи вважалося, що душевнохворі – це божі люди, яким не писаний ані закон, ані сюжет. У романі "Ангел пригляду" з таких ангелів та пророків складається ціле паралельне життя-буття в психіатричній лікарні Донецька під час сьогоднішньої війни. Втілення і перевтілення, спуск архангелів на землю і передчуття великої битви – ось міфологічне наповнення сюжету, у якому описують цілком буденні реалії військового часу.
Трійко мандрівців простують у пекло, яким виявляється Москва, де навіть вхід у Тартар виглядає буденним офісом посеред міста. Антиутопія межує з бурлеском, Орфей перетворюється на Енея, а бульварний журналіст – на передвісника революції, яка закінчується вбивством російського опозиціонера на мосту, що веде у вічність міжнаціональних стосунків.
"Дивне відчуття відвідало його. З одного боку, він відчув полегшення. Отже, уся ця історія – сни, архангел, Діана, хіліарх – привиділася йому, все це маячня хворого розуму. Але, з іншого боку, була в цьому якась гіркота. Немов зрозумівши, що це всього лише галюцинація, він щось втратив. Щось важливе, значне: таке, без чого життя вже не мало такої цінності, як раніше".
Книжка відомого українського режисера, сценариста і керівник львівської громадської організації "Кіновізія" – це урбаністична казка в стилі ретро з ліричним коханням під час війни. Утім, ще наприкінці 1930-х єднає місцевого батяра і дочку відомого психотерапевта цілком реальне почуття – захоплення джазом і модними ритмами. Спершу радянські окупанти, а по тому німецька влада не могли порушити ідилію, яка жила за законами ржавої композиції та цілком морального кодексу львівських батярів.
Ресторація "Колізей", дансинг старого пана Зеника, юний трубач-татарин Енвер Булфар. "Енвер одразу заломив Зенику таку ціну за свій перехід до нього, що той присвиснув, закотив свої пукаті очиська до неба і відступив. Так тривало чотири роки, поки Енвер не перебродив майже по всіх львівських рестораціях, клюбах та дансингах. І всюди його щось не влаштовувало, всюди йому починала грати його гаряча татарська кров. Всюди починалося з незадоволення, продовжувалося напруженням, закінчувалося шкандальом, розривом і переходом у інший оркестр. Зеник усе вичікував. Він дуже добре відчував, що конфлікти Енвера з тими всіма львівськими фраєрами від музики пов’язані не з грошима. Вони для Енвера — не головне. Для Енвера головне — музика. Якось не складалося йому зігратися з жодною джазовою групою у Львові так, як би він того хотів..."
Історія цього автора просувається разом з його перекладними книжками до нашого українського сьогодення немов навпаки, всупереч законам логіки. Спочатку він був представлений, як польський турист-краєзнавець, що наводить мости дружби між народами, виходячи собі в степу і маючи в торбині збірку Валенрода та пляшку паленки. Потім розповідалося про його зворотний рух на Схід – до Сибіру та Камчатки.
А в новій книжці – зовсім початки біографії, яка склалася, як бачимо, на шляху до себе, минаючи Радянський Союз і антирадянські настрої. Інтелектуальний життєпис, юність, наче в оповідках про Швейка, настояна на "Армакорді" Феліні. Автор питається, як він став письменником, а ми дивуємося, що інакше й бути не могло – у цьому всесвіті старих речей, людей і вулиць, на яких виростав Анджей Стасюк. Його книжка – це ревізія минулого і одночасно ретельна класифікація предметного та емоційного світу зростання.
"Сигарети "Каро" були в м’яких блакитних пачках. Коштували двадцять злотих. "Клубні" – чотири п’ятдесят. Це був серйозний розрив. Тепер уже так нема. Найохочіше ми курили екстраміцні без фільтра, бо найдужче шкодили. Потім вони кудись зникли і ми мусили вдовольнятися абичим. Але поки не пропали, то коштували спершу десь шість п’ятдесят, а потім десятку. Жовта смужка і чорні літери. Поки з них не вилетів тютюн, були товщиною з мізинець. Ми вірили, що вони мають щось спільне з жетанами. Не мали..."
Героя цього книжки довгий час вважали суто російським художником, який гідно поповнював когорту "руського авангарду" разом з харківкою Зінаїдою Серебряковою та іншими вихідцями зі слобідського краю. Натомість був у житті Казимира Малевича період, коли він повністю занурився в мистецьке життя юної української республіки, будуючи для неї "український Баухауз", як називали у 1920-30-х роках Київський художній інститут, у якому викладав наш метр.
Він народився в Києві, світогляд сформувався завдяки українському народному мистецтву. У той час це було легко – поєднати трепетну лань романтизму із залізною машинерією народжуваного кубізму-супрематизму-конструктивізму. У цій англомовній збірці-альбомі, яка вже виходила українською, зібрані документи того легендарного періоду, коли зароджувався український авангард.
Цілком послідовно і цілеспрямовано художник Василь Єрмілов оформлював вулиці і площі фресками і транспарантами, поет Михайль Семенко редагував журнал "Нова Генерація", а Казимир Малевич засновував одіозний Дослідницький кабінет. Його листи, статті, репродукції картин, що давно вже стали авангардною класикою світового мистецтва документально підтверджують справжню приналежність імені Малевича до рідної культури.
Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Радіо МАКСИМУМ