Українська вчителька з Волновахи розповіла, як рятувалась від окупації та змушена була знайти новий дім на Заході країни.
Волноваха – місто на Донеччині, яке російські війська зруйнували на 90% та тимчасово окупували, створюючи фальшиву картинку "звільнення" для росЗМІ. На жаль, не всім вдалось врятуватись з міста, якого війна торкнулась ще у 2014 році. Людмила Бондаренко – вчителька з Волновахи, яка після повномасштабного вторгнення змушена була оселитись Львові, але мріє повернутись у рідний дім. Своєю історією жінка поділилась в рамках проєкту СВОЇ на 24 каналі.
Після того, як у місті почались важкі бої, Людмила разом з рідними та знайомими прийняла рішення виїздити на Захід країни. Попереду була важка дорога: Волноваха – Покровське – П'ятихатки – Кривий Ріг – Львів. У місті Лева жінка зважилась без закордонного паспорта спробувати поїхати у Польщі. Там вона з сім'єю пробула до 1 липня, а тоді повернулась у Львів.
Найбільший фактор – моя мама дуже хотіла повернутися в Україну. Їй було важко – не могла вчити мову та й не було вже бажання до цього у такому віці. Їй просто хотілося додому. І хоча директор тієї школи, в якій я волонтерила, запропонував мені роботу з серпня, я відмовилась і ми повернулися. До Львова ми думали у будь-якому випадку їхати. Бо навіть з Волновахи потяг теж туди їхав. Ми знали, що Росія хоче Схід, тому, відповідно, треба їхати на Захід. Якби це був не Львів, то був би Тернопіль або інше місто. Але коли ми у 2017 році були у Львові, донька навіть переїхати сюди хотіла, – розповідає вчителька.
Тому вона опублікувала оголошення про пошук роботи та житла в одній з груп для освітян у фейсбуці. І на нього відгукнувся Володимир, який має 2-кімнатну квартиру.
Одну кімнату він нам віддав – за те, що допомагатиму його сину з навчанням. Я допомагаю дитині осилити науки і ми за це живемо. Є ще добрі люди на землі, – ділиться Людмила.
Також вона продовжує працювати віддалено у рідній волноваській школі, де її призначили директором.
Загалом у нашому районі було 50 шкіл, з них залишилося 5 дистанційних. Тобто весь час ми були "на простої", вели звітність про те, де перебувають наші діти, спілкувалися з батьками. І от з 1 вересня ми працюємо дистанційно. Об'єднали всіх учнів – які за кордоном, які в Україні, і які у Волноваському районі, хто може виходити на зв'язок. Щодня у мене уроки, – розповідає жінка.
Після довгих місяців поза рідним містом Людмила може назвати Львів своїм другим домом.
Можу так сказати. Ми от з Володею (власник квартири, у якій мешкає Людмила, – ред.) починаємо часто розмовляти й ми інколи говоримо російською, бо все життя так спілкувалися. І він питає нас, чому. А я пояснюю: "Якщо ми вдома, то можемо розмовляти так, як зручно". Тож так, це для нас зараз дім, – пояснює вчителька.
Вона зізнається, що завжди прагнула, щоб в Україні розмовляли українською.
Ще коли у школу пішла, а це був 1977 рік, мені було дуже дивно, чому так багато російської, а української немає. Мені дуже подобалося на свята вдягати вишиванки, подобалися вечорниці. Були такі люди, що мене не підтримували й питали, чому я така. Можливо, це і є патріотизм. Мені дуже подобається наша культура, наша мова. Те, що відбувається інколи у владі, це не завжди Україна. Кожна людина може робити свої помилки, – додає Людмила.
Також вона вже знає, що одразу зробить, як тільки дізнається про перемогу України у війні з окупантами.
Мій сусід, який зараз Черкащині, завжди питає, чи маю зібрані речі на такий випадок. А я кажу, що так, щоб без нас додому не їхав. Ми поїдемо точно. Навіть якщо тут потім і залишимося, знайдемо житло й роботу, все одно поїдемо. У мене дуже велика бібліотека вдома. Я знаю, що у мене звідти забрали холодильник, телевізор, іншу техніку. Але я переживаю саме за книжки, дуже хочеться забрати їх. Ми зібрали шикарну бібліотеку. Хочеться повернутися додому, хоч на годинку, хоч одним оком подивитися, що там зараз, – ділиться вчителька.
Читайте також: Через 15 блокпостів росіян: Марія про евакуацію з Маріуполя з маленькими дітьми